Частина I. ВОРОГИ. Розділ 24. Перший спільний шлях

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 24. Перший спільний шлях
Ранок був холодним і мовчазним.
Світло з’являлося повільно, ніби не хотіло торкатися каменю.
Вони рушили без слів.
Калем ішов попереду — на кілька кроків. Не озираючись. Не прискорюючись. Його рухи були обережними, але не керівними. Він не показував дорогу — лише рухався нею.
Аміра тримала дистанцію. Вона дивилася на його плечі, на те, як він ставить ноги, як інколи завмирає на мить перед поворотом. Вона пам’ятала ці рухи.
Лір ішов останнім. Його погляд переходив від стежки до Аміри, від Аміри — до каменю навколо. Він слухав не лише дорогу, а й тишу між ними.
Троє людей.
Одна стежка.
Жодної довіри.
Схил ставав крутішим. Камінь темнішав, як і казав Калем. У тріщинах з’являвся чорний пил, ніби земля колись горіла зсередини.
Калем раптом зупинився.
Не різко — обережно.
Аміра завмерла.
Лір теж.
— Тут, — тихо сказав Калем.
Аміра нічого не побачила. Лише звичайну ділянку каменю.
— Що саме? — спитав Лір.
Калем показав на вузьку ділянку між плитами.
— Стара пастка вузла. Неактивна… але не мертва.
Аміра ступила крок уперед, вдивляючись.
І саме тоді камінь під її ногою провалився на кілька сантиметрів.
Світ різко звузився до звуку.
Глухий металевий клац.
Калем кинувся швидше, ніж вона встигла зреагувати.
Він різко штовхнув її назад, і вони обоє впали на камінь.
Із щілини перед ними вирвалося старе механічне жало — іржаве, але все ще швидке. Воно вдарило в скелю там, де секунду тому стояла Аміра.
Лір уже був поруч.
Тиша повернулася різко.
Небезпечніше, ніж раніше.
Аміра лежала на камені, дивлячись на виступ, що ще тремтів після удару.
Калем повільно підвівся. Його рука на боці здригнулася — рана відкрилася знову.
Він нічого не сказав.
Лише відійшов на крок.
Аміра підвелася слідом.
Її рука все ще стискала ніж.
Але не піднімалася.
— Ти знав, — сказала вона.
— Так, — відповів Калем.
— І все одно дозволив мені підійти.
Він похитав головою.
— Я не був певен, що вона ще працює.
Кров темнішала на його одязі.
Лір мовчки перев’язував рану грубою тканиною.
Калем не пручався.
Вони рушили далі.
Цього разу повільніше.
Інакше.
Калем ішов попереду, але тепер іноді попереджав про камінь, що може зрушитися, чи про вузьке місце, де легко втратити рівновагу.
Не як провідник.
Як людина, яка більше не хоче помилятися.
Аміра дивилася на його спину.
Її ненависть не зникла.
І не пробачила.
Але щось змінилося.
Вона більше не бачила в ньому лише зраду.
Тепер вона бачила ризик, який він прийняв.
І цього було достатньо, щоб не піднімати ніж.
Лір ішов позаду них обох.
Вперше за довгий час він дозволив собі видихнути.
Тимчасова угода почала ставати дорогою.
Не довірою.
Але рухом уперед.
Вони зупинилися лише тоді, коли Калем сказав, що йому потрібно перев’язати рану ще раз.
Він сів осторонь, спиною до каменю, і більше не говорив.
Аміра відійшла трохи вище по схилу. Лір піднявся слідом.
Довго вони стояли мовчки, дивлячись на кам’яний схил, що губився в туманному світлі.
— Ти бачив? — тихо сказала вона.
— Так.
Пауза.
— Він міг не встигнути.
— Так.
Вітер торкнувся її волосся, змусивши пасма ковзнути по металу шолома.
— Чому? — спитала вона.
Лір знав, що це питання не про пастку.
— Бо він не хоче, щоб це повторилося, — відповів він.
Аміра гірко всміхнулася.
— Це не поверне мого напарника.
— Ні.
Вона опустила погляд на свої руки.
— Я не встигла зреагувати.
— Це була пастка вузла, — сказав Лір. — Вони для цього і створені.
— Ні, — тихо відповіла вона. — Раніше я б встигла.
Це звучало як зізнання.
Лір не заперечував.
— Ти втомлена, — сказав він.
— Ми всі втомлені.
— Так.
Вона подивилася вниз, де Калем сидів біля каменю.
— Ти все ще вважаєш, що це правильне рішення?
— Йти з ним?
— Так.
Лір не відповів одразу.
— Я вважаю, що це необхідне рішення.
— Це не те саме.
— Ні.
Вона обернулася до нього.
— Ти боїшся, що я його вб’ю?
Лір похитав головою.
— Ні.
— Тоді чого?
Він дивився прямо на неї.
— Що ти перестанеш бачити дорогу.
Ці слова зависли між ними.
Аміра повільно видихнула.
— Ти думаєш, я не контролюю себе?
— Я думаю, ти пам’ятаєш занадто добре.
Вона відвела погляд.
— Він штовхнув мене, — сказала вона.
— Так.
— І тепер я не знаю, що з цим робити.
Це було сказано майже пошепки.
Лір відповів не одразу.
— Не треба нічого робити, — сказав він. — Просто йти.
Вона мовчала.
— Довіра не з’являється через один вчинок, — додав він. — І ненависть не зникає через один порятунок.
Аміра кивнула.
— Але щось змінюється, — сказала вона.
— Так.
Вони стояли поруч, але не торкалися один одного.
І все ж між ними було менше відстані, ніж раніше.
— Коли я побачив, як він кинувся вперед, — сказав Лір, — я подумав, що він робить це не для тебе.
Аміра підняла брови.
— А для кого?
— Для себе.
Вона довго дивилася вниз.
— Можливо.
Знизу Калем підвівся.
— Можемо йти, — сказав він.
Його голос був слабшим, але рівним.
Аміра зробила крок до стежки.
Лір — за нею.
І тепер він дивився не лише на Калема.
А й на те, як Аміра тримає ніж — опущеним.
Не з миром.
А з вибором.