Частина I. ВОРОГИ. Розділ 23. Угода з ворогом

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 23. Угода з ворогом
Ніч у горах приходила швидко — не темрявою, а стиранням кольорів. Камінь втрачав форму, стежка — глибину, а відстань — значення.
Вони зупинилися в невеликій заглибині між скелями, де вітер був слабший. Лір розклав маленький вогонь — не для тепла, а для світла, яке не було видно здалеку.
Аміра сиділа трохи осторонь, точачи ніж. Рухи були повільними, рівними. Не для леза — для думок.
Лір прислухався до ночі.
І почув.
Крок. Ще один. Нерівний.
Він підвівся першим.
Аміра вже стояла.
З темряви між каменями з’явилася постать. Вона рухалася повільно, ніби кожен крок був рішенням.
Калем.
Він зупинився на межі світла від вогню.
Його плащ був розірваний на плечі, рука притиснута до боку. Кров уже майже не текла — лише темніла на тканині. Обличчя було блідим, але погляд залишався ясним.
— Я знайшов вас швидше, ніж думав, — сказав він.
Аміра не відповіла.
Лір теж мовчав.
Калем не робив кроку ближче.
— Я не прийшов по допомогу, — сказав він.
І це було правдою.
Він стояв рівно, попри біль.
— І не по довіру.
Тиша біля вогню була щільною, як камінь.
— Тоді навіщо? — спитав Лір.
Калем подивився на нього.
— Є місце, — сказав він. — Де вузли не працюють.
Аміра перестала рухати ніж.
— Неможливо, — сказала вона.
— Можливо, — відповів Калем. — Я там був.
Вогонь тихо тріснув.
Лір дивився на нього довго, ніби намагався побачити не слова, а причину.
— Де? — запитав він.
— Далеко на захід, — сказав Калем. — Там, де камінь темніший і земля тріскається без дощу.
Аміра зробила крок уперед.
— І ти вирішив розповісти це нам? Зараз?
— Так.
— Чому?
Калем не відвів погляду.
— Бо вони вже шукають це місце.
Це слово — вони — зависло в повітрі.
Лір відчув, як пам’ять про порожній табір повернулася.
— Ті, хто забрав людей? — тихо спитав він.
— Так.
Аміра подивилася на Ліра.
— Це може бути пастка.
— Може, — сказав він.
Калем повільно опустився на камінь. Видно було, що сили закінчуються.
Але він не просив допомоги.
— Шлях туди знаю тільки я, — сказав він. — Можете вбити мене зараз. Можете піти без мене. Але тоді ви не знайдете це місце.
Аміра відчула, як стара ненависть піднімається зсередини. Не така гаряча, як раніше. Глибша.
Вона дивилася на його руки. Ті самі руки, що колись вказали неправильну дорогу.
— Чому ти повернувся? — спитала вона.
Калем довго мовчав.
— Бо я теж не хочу, щоб вони це знайшли.
Вітер провівся між скелями.
Лір загасив одну з гілок у вогні, зменшуючи світло.
Він прийняв рішення ще до того, як заговорив.
— Тимчасово, — сказав він.
Аміра повернула голову.
— Що?
— Ми йдемо разом, — сказав Лір. — До того місця.
— Ти серйозно?
— Так.
Вона дивилася на нього кілька секунд.
— Він зрадив нас.
— Так.
— Через нього загинув мій напарник.
— Я знаю.
Пауза.
— І ти все одно довіряєш йому?
Лір похитав головою.
— Ні.
Це слово було твердішим за камінь.
— Я довіряю дорозі, яку він знає.
Аміра заплющила очі на мить.
Ненависть ще була. Але тепер вона не керувала руками.
Вона подивилася на Калема.
— Якщо ти збрешеш ще раз, — сказала вона, — цього разу я не зупинюся.
Калем кивнув.
— Знаю.
Лір простягнув йому флягу.
Калем взяв її не одразу.
Але взяв.
Це і була угода.
Без рукостискання. Без слів. Без довіри.
Лише необхідність.
Вогонь догоряв.
Троє людей сиділи в тиші, яку вже не можна було повернути назад.
І вперше вони були разом — не як союзники, не як вороги, а як люди, що йдуть в одному напрямку.
Навіть якщо не хочуть цього.