Частина I. ВОРОГИ. Розділ 22. Сам на сам

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 22. Сам на сам
Після того як загін Ірни зник між кам’яними виступами, світ ніби став ширшим — і водночас небезпечнішим.
Стежка тягнулася вздовж схилу, вузька і нерівна. Камінь під ногами був сухим, але слизьким від пилу. Вітер не вщухав — він тепер супроводжував кожен крок, наче нагадування, що поруч більше нікого немає.
Аміра йшла попереду кілька хвилин, потім зупинилася і пропустила Ліра вперед. Не зі страху — з обережності. Так було простіше контролювати простір.
Він нічого не сказав. Просто прийняв це.
Тепер їх було лише двоє.
І тиша між ними стала іншою — не напруженою, як раніше, а зосередженою.
Вони йшли довго, перш ніж заговорити.
— Коли людей забирають так швидко, — сказала Аміра, — вони не встигають навіть боятися.
Лір кивнув. — Так.
— Це гірше за вузол?
Він подумав, перш ніж відповісти.
— Вузол принаймні говорить, що відбувається.
Вони пройшли ще кілька десятків кроків.
— Ти бачив таке раніше? — запитала вона.
— Раз, — відповів Лір.
Він не пояснив. І Аміра не наполягала.
Дорога піднімалася вгору, змушуючи дихати глибше. Каміння ставало гострішим, а стежка — менш помітною.
Коли вони зупинилися перепочити, Лір першим порушив мовчання.
— Калем не завжди був таким, — сказав він.
Аміра підняла погляд.
— Ти знав його.
— Так.
Вона чекала продовження.
Лір сидів на камені, дивлячись на схил унизу, де стежка губилася між скель.
— Він був хорошим провідником, — сказав він. — Кращим за більшість.
— І ти йому довіряв.
— Так.
Це слово прозвучало важче, ніж інші.
Аміра відчула знайоме напруження в грудях — не гнів, а пам’ять про нього.
— Це була твоя команда? — тихо спитала вона.
Лір повільно похитав головою.
— Не команда.
Він провів рукою по обличчю, ніби стираючи втому.
— Після одного вузла я почав навчати інших. Як не повторювати мої помилки.
Аміра мовчала.
— Калем був одним із них, — сказав Лір.
Ці слова повисли між ними.
Вітер шарпнув край плаща.
— Він був учнем, — сказала Аміра.
— Так.
Вона раптом згадала, як Лір перевіряє ремінь на плечі, ніби там колись висів чужий тягар. Як він не втручається у вибір інших. Як говорить про вузли — не як про систему, а як про вирок.
— І він зробив вибір? — запитала вона.
Лір довго не відповідав.
— Я зробив, — сказав він.
Аміра не відразу зрозуміла.
— Ти?
— Я вирішив за нього.
Тиша повернулася — глибша, ніж раніше.
— Я думав, що рятую його, — сказав Лір. — Насправді я просто забрав у нього право помилитися.
Вітер став сильнішим, ніби намагаючись розірвати цю розмову.
— Після цього він пішов, — додав Лір. — І більше не був моїм учнем.
Аміра дивилася на його руки. Спокійні. Нерухомі.
— Тому ти не втручаєшся, — сказала вона.
— Так.
Вони сиділи поруч, але не дивилися один на одного.
— Він знає дорогу до місць, які ми шукаємо, — сказав Лір. — І знає, як вижити між вузлами.
Аміра зітхнула.
— І ти не знаєш, чи можна йому довіряти.
— Так.
Вона піднялася.
— Я теж не знаю, — сказала вона.
Це була правда.
І цього разу вона не звучала як слабкість.
Вони рушили далі.
Стежка звузилася настільки, що довелося йти один за одним. Кам’яні стіни підходили ближче, вітер ставав уривчастим, а світло — блідішим.
Аміра раптом відчула дивну річ.
Вона більше не чекала, що Лір піде. І не боялася залишитися поруч.
Це не було довірою. Ще ні.
Але це вже не була самотність.
— Якщо Калем повернеться, — сказала вона, не озираючись, — ми не дозволимо йому вести нас.
— Ні, — відповів Лір.
— Але вислухаємо.
Пауза.
— Так, — сказав Лір.
Вони йшли далі.
І вперше за довгий час дорога між ними не була порожньою.
Не спокійною. Але спільною.