Частина I. ВОРОГИ. Розділ 21. Зруйнований табір

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 21. Зруйнований табір
Запах згаслого вогнища вони відчули раніше, ніж побачили табір.
Стежка вивела їх на невелику кам’яну терасу між схилами. Тут колись стояли намети — про це свідчили темні кола на землі та кілька низьких кам’яних стінок, складених від вітру.
Тепер усе було порожнім.
Не розграбованим.
Не спаленим.
Просто… залишеним.
Ірна зупинилася першою. Її загін мовчки розійшовся півколом, перевіряючи простір.
Аміра відчула дивне напруження в плечах — не страх, а відсутність звичних ознак небезпеки.
Надто тихо.
На землі лежала перевернута миска. Поруч — розсипані сухі зерна. Далі — згорнута ковдра, яку ніхто не забрав. Вітер повільно ворушив її край.
— Тут були недавно, — сказала Ірна.
Лір присів біля вогнища. Попіл ще зберігав темні, важкі грудки — не зовсім холодні.
— Кілька годин, — відповів він.
Аміра пройшла між каменями. Вона чекала побачити кров. Сліди боротьби. Тіла.
Нічого.
Лише відсутність людей.
— Забрали, — тихо сказала вона.
Ірна кивнула.
— Швидко.
Один із членів загону показав на землю біля краю тераси. Сліди були нечіткі — ніби хтось спеціально їх стер або вітер зробив це за них.
Лір довго дивився на них.
— Це не вузол, — сказав він.
— Чому? — спитала Аміра.
— Вузол залишає вибір. Тут його не було.
Ірна підійшла ближче. — І не мисливці за угодами. Вони шумніші.
Тиша між ними стала густішою.
Аміра раптом відчула, що хтось відсутній.
Вона озирнулася.
Калема не було.
— Лір, — сказала вона.
Він уже зрозумів.
Вони швидко повернулися до стежки. Сліди Калема зникали серед каміння, але за кілька кроків Лір зупинився.
На плоскому камені лежав маленький предмет.
Не для всіх.
Лише для нього.
Старий металевий гачок — частина застібки від плаща. Потертий, знайомий. На ньому була подряпина у формі короткої лінії.
Лір підняв його.
Аміра нічого не сказала, але бачила, як змінилося його обличчя.
— Він живий, — сказав Лір.
— Це знак? — спитала Ірна.
— Так.
— Від нього?
Лір кивнув.
— Він знає, що ми підемо далі.
Ірна мовчала кілька секунд, дивлячись на спустошений табір.
— Це не місце для нас, — сказала вона нарешті. — Хто б це не зробив, вони рухаються швидше за нас.
Її загін уже зібрався.
Рішення було прийняте.
— Ми повертаємося на північний шлях, — сказала Ірна. — Там ще є наші люди.
Вона подивилася на Амíру. — Ви не підете з нами.
Це не було питанням.
Аміра глянула на Ліра.
Він похитав головою. — Ні.
Ірна коротко кивнула — без здивування.
— Тоді бережіть себе.
Вона простягнула Амíрі невеликий мішечок із сухими травами. — Від запаморочення. Тут інше повітря.
Аміра взяла його. — Дякую.
Ірна повернулася до Ліра. — Якщо це ті, про кого я думаю… не затримуйся.
— Не буду, — відповів він.
Загін рушив без прощань. Їхні постаті швидко зникли між кам’яними виступами, залишивши після себе лише звук кроків, що поступово розчинився в повітрі.
Настала тиша.
Справжня.
Аміра стояла посеред спустошеного табору, відчуваючи, як світ став більшим і порожнішим одночасно.
Тепер їх було двоє.
Вона подивилася на Ліра. — Хто це був?
Лір не відповів одразу.
Він дивився на гачок у своїй долоні.
— Ті, хто не залишає вузлів, — сказав він. — І не залишає слідів.
Аміра відчула холод під шкірою.
— Ми йдемо до них?
Лір підняв погляд.
— Ні, — сказав він. — Ми йдемо туди, звідки вони прийшли.
Він сховав гачок у кишеню.
— Ходімо.
Вони залишили зруйнований табір позаду.
І вперше за довгий час дорога перед ними була порожньою.