Частина I. ВОРОГИ. Розділ 20.

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 20. Вибір усупереч ненависті
Стежка звузилася, коли вони піднялися вище в гори. Камінь під ногами став темнішим, гладшим — ніби його колись торкалася вода, якої тут більше не було.
Загін Ірни йшов попереду.
Аміра і Лір — трохи позаду.
Вони не говорили зранку.
Повітря було прохолодним, але важким.
Раптом Ірна підняла руку.
— Зупиніться.
Усі завмерли.
На повороті стежки сидів чоловік. Спиною до них.
Він не виглядав небезпечним — лише виснаженим.
Коли він обернувся, Аміра побачила його обличчя.
І світ на мить зник.
— Ти… — прошепотіла вона.
Це був Калем.
Людина, через яку вона втратила напарника.
Людина, що привела їх до тієї угоди.
Людина, яка зникла після цього.
Аміра зробила крок уперед.
Рука сама потягнулася до ножа.
Калем не рухався.
Ірна не втручалася.
Її загін залишився нерухомим позаду.
Лір теж не зупиняв Аміру.
Він лише дивився.
— Я знав, що колись ми зустрінемося, — сказав Калем.
Її пальці стиснули руків’я ножа.
Перед очима спалахнули уривки: кам’яна кімната, обіцянки безпечного шляху, напарник, що йде попереду, порожнеча після.
Ненависть піднялася швидко — знайома, гаряча, проста.
Аміра підійшла ближче.
— Ти знав, — сказала вона. — Так.
— Ти знав, що це пастка. — Так.
Ніж піднявся.
Калем не відступив.
— Я не прошу прощення, — сказав він. — Я просто більше не біжу.
Світ звузився до одного руху.
Один удар.
Одна помста.
Одна стара Аміра.
Вітер торкнувся її обличчя.
І раптом вона зрозуміла:
це не про Калема.
Це про вибір.
Вузол.
Учень Ліра.
Її напарник.
Ніч у кам’яному укритті.
Рука почала тремтіти.
Ненависть не зникла.
Але перестала керувати.
Аміра повільно опустила ніж.
— Живи з цим, — сказала вона.
Калем заплющив очі.
Ніби це було важче за смерть.
Аміра розвернулася і пішла.
Ірна лише коротко подивилася на неї — уважно, оцінюючи, але без слів.
— Рухаємося, — тихо сказала Ірна.
Загін рушив далі.
Лір затримався на секунду, дивлячись на Калема.
Потім наздогнав Аміру.
Довго ніхто не говорив.
Нарешті Лір дістав зі своєї торби флягу і мовчки простягнув її Амірі.
Не залишив на камені. Саме простягнув.
Аміра взяла флягу.
Їхні руки на мить торкнулися.
Лір не відсмикнув руку одразу.
— Це складніше, ніж помста, — сказав він.
— Так, — відповіла вона.
Вони йшли поруч кілька кроків.
— Тепер ти знаєш, — сказав Лір, — чому вузол не розуміє таких рішень.
Аміра кивнула.
Стежка піднімалася вгору.
І щось між ними змінилося.
Не близькість.
Але вже й не відстань.