Частина I. ВОРОГИ. Розділ 19. Коли з’являється третя сила

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 19. Коли з’являється третя сила
Стежка вела їх угору ще довго після того, як долина зникла з поля зору.
Каміння під ногами стало дрібнішим, сипучим, і кожен крок вимагав уваги.
Аміра вже звикла до тиші дороги.
До того, що вітер — єдиний співрозмовник.
Тому звук вона почула одразу.
Метал.
Не дзвін — коротке сухе тертя, ніби щось зачепило камінь.
Лір зупинився раніше за неї.
Цього разу він не лише торкнувся ременя — його плечі напружилися, а погляд почав швидко рухатися між скелями.
— Не вузол, — тихо сказав він. — Звідки знаєш? — спитала Аміра. — Вузол не ховається.
Вони зробили ще кілька кроків.
І тоді люди вийшли з-за кам’яного виступу.
Троє.
У простому, але однаковому одязі — темні плащі з грубої тканини, легкі шкіряні нагрудники, короткі луки за плечима. На поясах — ножі, але не для бою, а для роботи.
Не солдати.
І не мандрівники.
Серед них була жінка років тридцяти п’яти — коротке волосся, темні очі, впевнений рух. Вона дивилася не на Амíру.
На Ліра.
— Довго ж ти зникав, — сказала вона.
Аміра відчула, як Лір поруч завмер.
— Ірна, — відповів він.
Це було не здивування.
І не радість.
Визнання.
Жінка кивнула.
— Я думала, ти більше не повернешся на ці дороги.
Вітер на мить стих.
Аміра перевела погляд з неї на Ліра.
— Ви знайомі, — сказала вона.
— Колись працювали разом, — відповіла Ірна швидше за нього.
Лір не заперечив.
Один із людей позаду Ірни уважно оглянув дорогу вниз.
— Сліди вузла свіжі, — сказав він.
Ірна знову подивилася на Ліра.
— Ви відмовилися?
— Так, — відповів він.
Жінка коротко видихнула — ніби напруга трохи відпустила.
— Добре.
Аміра насупилася.
— Добре?
Ірна повернулася до неї.
— Ми збираємо тих, хто не погодився.
— З вузлами борються? — спитала Аміра.
Жінка похитала головою.
— З вузлами не борються. Їх обходять. Руйнують їхні шляхи. Забирають людей до того, як ті роблять вибір.
Аміра подивилася на Ліра.
— Ти знав?
— Так, — сказав він.
— І не сказав?
— Це не моя історія.
Ірна ледь усміхнулася.
— Завжди такий.
Вона зробила крок ближче.
— Ми втратили два переходи на півдні. Вузли почали рухатися швидше. Хтось змінює їхню карту.
Лір підняв погляд.
— Хто?
— Не знаємо. Але вони почали з’являтися там, де їх ніколи не було.
Тиша стала густішою.
— Це неможливо, — сказав Лір. — Було, — відповіла Ірна. — Раніше.
Вона дістала з кишені складену тканину і розгорнула її на пласкому камені.
Карта.
Груба, намальована від руки.
На ній були позначені долини, дороги і маленькі темні кола.
Вузли.
Аміра нахилилася ближче.
— Це… більше, ніж має бути, — сказала вона.
— Саме так, — відповіла Ірна.
Лір дивився мовчки.
— Північний шлях закритий, — сказала жінка. — Якщо ви йдете туди — не дійдете.
Вона провела пальцем по карті, показуючи інший напрямок.
На схід.
— Там є місце, куди вузли не заходять.
— Чому? — спитала Аміра. — Ми не знаємо, — сказала Ірна. — Але це працює.
Лір довго дивився на карту.
Аміра вперше бачила, як він не знає рішення одразу.
— Скільки часу? — спитав він. — Два дні, — відповіла Ірна. — Можливо, менше.
Один із людей позаду неї різко озирнувся.
— Треба рухатися.
Ірна швидко згорнула карту і простягнула її Ліру.
Він не взяв.
— Нам не можна довго залишатися разом, — сказав він.
Вона кивнула.
І сховала карту назад.
— Якщо побачиш інші вузли — вони не випадкові, — сказала вона. — Пам’ятай це.
Вони розійшлися так само швидко, як зустрілися.
Троє людей зникли за кам’яним виступом.
Тиша повернулася.
Аміра довго дивилася на дорогу, якою вони пішли.
— Ти був одним із них, — сказала вона.
— Так.
— Чому пішов?
Лір не відповів.
Він дивився на схід.
Туди, де вела нова дорога.
— Ми змінимо напрямок, — сказав він.
Аміра кивнула.
Світ став більшим.
І складнішим.
І вперше вона зрозуміла:
Лір — не єдиний, хто знає правила гри.
Вони просто грають у неї по-різному.