Частина I. ВОРОГИ. Розділ 18. Тінь минулого

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 18. Тінь минулого
Дорога довго залишалася порожньою.
Кам’яниста рівнина поступово переходила в вузьку долину, де вітер ставав тихішим, але повітря — важчим. Тут звуки не розліталися вдалину, а затримувалися між схилами, ніби пам’ять, яка не хоче зникати.
Аміра відчула це раніше, ніж побачила.
Не небезпеку.
Присутність.
Лір теж це відчув — вона помітила, як його кроки стали повільнішими. Він не озирнувся, але рука коротко торкнулася ременя на плечі — того самого руху, який вона вже бачила.
— Хтось іде, — сказала Аміра.
— Так, — відповів Лір.
Вони не зупинилися. Лише трохи змінили темп — ніби це була звичайна зустріч на дорозі.
За кілька хвилин із-за вигину долини вийшов чоловік.
Звичайний. Непомітний. У простому одязі мандрівника. Без зброї.
Саме це й видало його.
Він ішов рівно — не поспішаючи і не вагаючись, ніби знав, що їх знайде.
— Далеко від вузла, — сказав він, коли підійшов на відстань кількох кроків.
Аміра нічого не відповіла.
Лір теж.
Чоловік усміхнувся — не тепло, але й не вороже.
— Там передали, що ви пішли без угоди.
Лір дивився на нього мовчки.
— Іноді люди роблять поспішні рішення, — продовжив чоловік. — Це можна виправити.
Аміра відчула, як у грудях знову з’являється знайоме відчуття вузла — не страх, а тиск, що не має форми.
— Ми вже зробили вибір, — сказала вона.
— Вибір — це процес, — відповів чоловік. — Не подія.
Він дістав із торби маленький згорток і поклав на камінь між ними.
Не простягаючи в руки.
Як у вузлі.
— Вода. Їжа. Інформація про коротший шлях. Без умов.
Лір зробив крок уперед.
І вперше за довгий час його голос став різкішим.
— Забери.
Чоловік не рухався.
— Ви ж знаєте, що це не борг, — сказав він. — Лише допомога.
— Забери, — повторив Лір.
Аміра ніколи не бачила його таким.
Не злим.
Не гучним.
Непохитним.
Наче будь-яке слово після цього буде помилкою.
Чоловік подивився на нього довше, ніж на Аміру.
— Ти все ще думаєш, що це було твоєю провиною? — тихо сказав він.
Аміра відчула, як повітря між ними стало холоднішим.
Лір відповів одразу:
— Іди.
Без погрози. Без емоцій.
Просто як наказ, який не можна обговорювати.
Кілька секунд чоловік не рухався.
Потім повільно взяв згорток і сховав назад у торбу.
— Вузол не переслідує, — сказав він. — Він лише пам’ятає.
І розвернувся.
Його кроки швидко зникли в долині.
Тиша повернулася, але вже інша.
Аміра дивилася на Ліра.
— Ти його знаєш, — сказала вона.
— Ні, — відповів він.
— Але знаєш таких.
Він не заперечив.
Вітер знову підняв пил.
— Це не переслідування, — сказала Аміра.
— Ні, — відповів Лір. — Це нагадування.
Він подивився на дорогу попереду, потім на схил праворуч.
І вперше за весь шлях зробив те, чого раніше не робив.
Різко змінив маршрут.
— Ми підемо іншим шляхом, — сказав він.
— Чому?
Лір відповів не одразу.
— Бо вони ще можуть дійти до того, як ми вийдемо з долини.
Аміра дивилася на нього кілька секунд.
— Ти боїшся вузла, — сказала вона.
— Ні.
— Тоді чого?
Лір мовчав.
І це мовчання сказало більше, ніж слова.
Повторення.
Тієї самої помилки.
— Вони не зупиняться? — тихо спитала Аміра.
— Зупиняться, — відповів він. — Коли ми зникнемо з їхніх варіантів.
Він почав підніматися вузькою кам’яною стежкою вгору.
Аміра пішла за ним.
Долина повільно залишалася позаду.
І разом із нею — тінь вузла.
Але не пам’ять про нього.