Частина I. ВОРОГИ. Розділ 17.

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 17. Спогади, що болять
Подорож після вузла стала повільнішою.
Не через відстань — через втому, яка тепер жила в тілі постійно. Дорога тягнулася кам’янистою рівниною, відкритою й мовчазною. Тут не було дерев, що давали б тінь, і не було скель, за якими можна сховатися від вітру.
Лише каміння. І кроки.
Їхні кроки звучали голосніше, ніж думки.
Аміра йшла попереду, не озираючись. Вона відчувала, як фізична втома починає змішуватися з іншою — глибшою, внутрішньою. Тіло вже не тримало напругу вузла, але пам’ять про нього не відпускала.
Щоб не зламатися, вона дозволила собі думати.
Спочатку — навчання.
Вона згадала кам’яний двір і старого наставника, який майже ніколи не підвищував голосу.
— Довіряти можна лише тому, хто нічого від тебе не хоче, — повторював він.
Тоді це здавалося перебільшенням. Світ був простішим.
Потім прийшли поразки.
Невдала угода, яка здавалася вигідною. Неправильне рішення, зроблене надто швидко. Людина, яка пішла попереду і не повернулася.
Напарник, що вірив у слова більше, ніж у мовчання.
Аміра пам’ятала той день не образами, а відчуттям — порожнечею поруч, де ще вчора хтось ішов.
Саме тоді вона вперше зрозуміла: люди можуть говорити правду і водночас брехати.
Ці спогади не потребували слів. Вони приходили уривками — як біль у старій рані, що прокидається від холоду.
Вітер підняв пил уздовж дороги.
Аміра підняла комір плаща і продовжила йти.
Лір рухався позаду — рівно, без зайвих жестів.
Він надто добре орієнтувався в цій місцевості.
Іноді зупинявся там, де нічого не було. Іноді змінював напрямок, навіть не дивлячись на дорогу. Іноді дивився на каміння так, ніби читав його, як книгу.
Аміра це помічала, але не питала.
Поки вони не дійшли до покинутої стоянки.
Кам’яні кола від старих вогнищ лежали на землі, наче сліди часу. Попіл давно розвіявся, але форма залишилася.
Лір різко звернув убік.
— Там більше не ходять, — сказав він.
— Чому? — спитала Аміра.
Він відповів не одразу.
— Бо повертаються не всі.
Вітер пройшов між камінням.
Лір автоматично перевірив ремінь на плечі — короткий рух, майже непомітний.
Наче колись там висіла вага, якої більше не було.
Його рука завмерла на мить у повітрі.
І опустилася.
Це була не пам’ять, яку він хотів згадувати. Це була пам’ять, що жила в тілі.
Вони відійшли від стоянки мовчки.
Аміра відчувала, як дрібні деталі починають складатися разом.
Він знає вузол занадто добре. Він не вірить у “добровільні угоди”. Він не дозволяє собі втручатися. Він говорить про вибір так, ніби вже пережив його наслідки.
Дорога почала повільно підніматися вгору.
Лір раптом сказав, ніби самому собі:
— Він був молодшим за тебе.
Аміра зупинилася.
Лір дивився вперед, не на неї.
— Учень? — тихо спитала вона.
Він кивнув.
— Він сказав «так», бо думав, що це врятує інших.
Слова прозвучали рівно. Без емоцій.
Але в них було щось важче за біль — провина.
— Я дозволив йому вибрати самому, — сказав Лір.
І замовк.
Цього було достатньо.
Вони зупинилися на привал.
Вітер тягнув пил уздовж дороги, ніби намагався стерти сліди.
Аміра сіла на камінь.
Вона довго дивилася на Ліра, перш ніж заговорити.
— Ти вже був там.
Лір не заперечив.
І не підтвердив.
Після паузи він сказав:
— Кожен вузол бере щось своє.
Аміра не питала, що саме він втратив.
Вона вже знала.
Не ім’я. Не обличчя. Але вибір, який не можна повернути.
Лір колись програв подібний вибір.
І саме тому тепер не дозволяв нікому робити його за інших.
Вітер стих.
Дорога чекала.
І вони знову пішли вперед.