Частина I. ВОРОГИ. Розділ 16. Ніч без дотику

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 16. Ніч без дотику
Кам’яне укриття стояло на межі території вузла — ніби забуте, але ще придатне для життя. Колись тут, мабуть, зупинялися мандрівники або пастухи. Тепер залишилися лише стіни, низький отвір замість дверей і плаский камінь, що правив за лежанку.
Всередині було тихіше, ніж зовні. Вітер губився між стінами, і навіть вузол, що залишився позаду, звучав приглушено — як далекий ринок, якого вже не видно.
Лір зайшов першим, оглянув кутки, торкнувся рукою кам’яної стіни, ніби перевіряючи її міцність.
— Тут, — сказав він.
Аміра кивнула. Вона відчула, як тіло нарешті дозволяє собі зупинитися. Ноги боліли не від дороги, а від постійної готовності рухатися.
Вони не розкладали речей. Не готували їжі. Не обговорювали завтрашній шлях. Просто сіли — на різних боках укриття, залишивши між собою простір, достатній для мовчання.
Темрява повільно наповнювала отвір входу.
Аміра заплющила очі — і одразу їх відкрила.
Сон не приходив.
Напруга, яку вона тримала у вузлі, нікуди не зникла. Вона лише перестала бути потрібною, але тіло ще цього не зрозуміло. Кожен звук здавався сигналом. Кожен рух — початком небезпеки.
Вона лежала, дивлячись у темну стелю.
Лір не рухався.
Спочатку вона думала, що він спить. Але потім помітила: його дихання надто рівне, надто контрольоване. Людина, що спить, іноді зітхає, перевертається, шукає зручніше положення.
Лір сидів, спершись плечем об стіну.
І не спав.
Аміра повернула голову трохи вбік. Вона не дивилася на нього прямо — лише переконалася, що відчуття не обманює.
Він дивився в отвір входу.
Ніби ніч була чимось, що треба контролювати.
Вона раптом зрозуміла: він робить це не для неї. І не всупереч їй. Просто так, як завжди.
— Ти не спиш, — тихо сказала Аміра.
— Ні, — відповів Лір.
Після цього вони знову замовкли.
Це мовчання не було напруженим. І не було затишним. Воно було необхідним — як пауза між ударами серця.
Аміра відчула дивну втому. Не фізичну — глибшу.
— У вузлі… — почала вона і зупинилася.
Лір не підганяв її.
— Там було відчуття, ніби мене тримають, — сказала вона. — Але ніхто не торкався.
— Так і працює, — відповів він.
Знову тиша.
— Ти знав, що так буде? — запитала вона.
— Так.
— І нічого не зробив.
Це не було звинуваченням. Лише констатацією.
— Це не те місце, де рятують, — сказав Лір. — Там лише переживають.
Аміра дивилася в темряву.
— Я думала, ти втрутишся.
— Якби ти сказала «так», — відповів він, — я б втрутився.
Вона повернула голову.
— Чому?
— Бо тоді це вже було б не твоє рішення.
Вона довго мовчала.
І раптом зрозуміла те, чого не бачила раніше.
Лір не тримав дистанцію через холодність.
І не через байдужість.
Це були правила.
Його власні.
Він не втручався, поки людина могла вибрати сама. Навіть якщо цей вибір був болісним.
Навіть якщо це означало дивитися, як вона майже помиляється.
Аміра повільно видихнула.
— Це складніше, ніж битися, — сказала вона.
— Так, — відповів Лір.
Знову мовчання.
Ніч стала глибшою. Холодніша. Спокійніша.
Десь далеко впав камінь — природний звук, не сигнал. Але тіло Аміри все одно напружилося.
— Спи, — сказав Лір тихо.
Вона не відповіла.
— Ти все одно не підеш, — сказала вона через кілька секунд.
— Ні, — відповів він.
Ні обіцянки. Ні пояснення.
Просто факт.
Аміра заплющила очі.
Вона відчула, як напруга повільно відступає — не зникає, але відходить на крок. Наче хтось забрав частину ваги, не торкаючись її.
Вони не були ближчими, ніж удень.
Не стали союзниками іншого рівня.
Не поділилися історіями.
Лише розділили ніч.
І цього виявилося достатньо.
Думки почали розпливатися.
Останнє, що вона зрозуміла перед сном:
Лір залишиться.
Але не стане ближчим.
І саме тому поруч з ним можна заснути.
Темрява повільно накрила укриття.
Ніч минала без дотику.