Частина I. ВОРОГИ. Розділ 15. Руки, що не відпускають

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 15. Руки, що не відпускають
Вузол не карав одразу.
Він просто перестав допомагати.
Спочатку це виглядало випадковістю. Маленькою незручністю. Невдалим збігом.
Коли Аміра підійшла до місця, де роздавали воду мандрівникам, посуд уже був порожній.
— Закінчилося, — сказав чоловік, не дивлячись на неї.
За кілька кроків іншим наливали.
Вона нічого не сказала.
Далі — їжа.
Ціна була вдвічі вищою, ніж вона чула від інших.
— Сьогодні мало, — пояснила жінка за кам’яною плитою. — Буває.
Аміра кивнула і відійшла.
Вона не дивилася на Ліра, але відчувала, що він помічає все.
Прохід, який вони бачили раніше, виявився закритим.
Не воротами — кам’яними плитами, складеними так, ніби вони лежали там завжди.
— Обвал, — сказав чоловік поруч. — Зранку ще можна було пройти.
Вузол нічого не робив відкрито.
Він просто ставав складнішим.
Люди теж змінювалися.
Вони не відверталися демонстративно.
Вони просто не затримували погляду.
Слова ставали коротшими.
Відповіді — нечіткішими.
Аміра раптом відчула, що простір, який раніше здавався нейтральним, тепер має напрямок.
Не ворожий.
Але не її.
— Тепер ти бачиш, — сказав Лір, коли вони відійшли в тихіший прохід.
— Це через стіл? — спитала Аміра.
— Через вибір, — відповів він.
Вона мовчала.
— Вузол не любить тих, хто відмовляється, — продовжив Лір. — Не тому, що це образа. А тому, що це ризик.
— Ризик чого?
— Втрати передбачуваності.
Вони зупинилися біля вузького проходу, де вітер приносив холод іззовні.
— Тут усе тримається на добровільності, — сказав Лір. — Якщо люди починають відмовлятися — система тріскає.
— Я нічого не зруйнувала, — тихо сказала Аміра.
— Поки що, — відповів він.
Вона відчула втому сильніше, ніж раніше.
Не від дороги.
Від невидимого опору.
— Ти ж можеш щось зробити? — спитала вона.
Лір подивився на неї довше, ніж зазвичай.
— Можу, — сказав він. — Але не для того, щоб тебе врятувати.
— А для чого?
— Щоб зменшити наслідки.
Він говорив спокійно. Без жорстокості. Без співчуття.
Як людина, що пояснює правило.
Вони повернулися на інший майданчик вузла.
Лір підійшов до старого чоловіка, що лагодив ремінь.
— Нам потрібен вихід до північного проходу, — сказав Лір.
Старий не підняв голови.
— Закрито.
— Ти знаєш, що ні, — відповів Лір.
Кілька секунд вони мовчали.
Потім старий повільно зітхнув.
— Дорого, — сказав він.
— Я знаю, — відповів Лір.
Аміра стояла поруч і нічого не розуміла — лише відчувала, що розмова йде не про монети.
Вони пішли звідти.
— Ти заплатиш за мене? — спитала вона.
— Ні, — сказав Лір.
— Тоді що це було?
— Попередження.
Вони зупинилися в тіні кам’яної стіни.
— Я не рятую людей у вузлі, — сказав Лір. — Я керую збитками.
— Я — збиток? — спитала Аміра.
— Потенційний, — відповів він. — Якщо ти зірвешся тут, це зачепить і мої правила.
Вона дивилася на нього мовчки.
— Ти відмовилася правильно, — сказав Лір. — Але вузол це запам’ятав.
Аміра сіла на кам’яний виступ.
Її руки тремтіли — не від страху, а від напруги, яку більше не було куди подіти.
— Вони не тримають мене, — сказала вона.
— Ні, — відповів Лір.
— Але й не відпускають.
Він кивнув.
— Це ефективніше.
Десь поруч зачинилися двері.
Без звуку замка. Просто камінь ліг на камінь.
Аміра раптом зрозуміла, що вузол тримає не стінами.
Він тримає: затримками, боргами, вдячністю, можливостями, словами.
Руками, яких не видно.
— Що тепер? — спитала вона.
Лір відповів не одразу.
— Тепер вихід стане дорогим.
— Наскільки?
— Настільки, що доведеться вибрати, — сказав він. — Компроміс або жорсткий хід.
Аміра підняла очі.
— Який саме?
Лір подивився в темний прохід вузла.
— Той, після якого вузол тебе вже не захоче бачити.
Вона повільно кивнула.
І вперше зрозуміла, що відмова від угоди була лише початком.
Свобода ще нічого не гарантувала.
Вона лише забирала легкі дороги.