Частина I. ВОРОГИ. Розділ 13. Залишок

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 13. Самоконтроль
Край вузла не мав чіткої межі.
Не було воріт. Не було варти. Не було навіть моменту, який можна було б назвати «входом». Простір просто змінювався — непомітно, але невідворотно. Камінь під ногами ставав рівнішим, стежка — ширшою, а тиша — іншою. Уже не гірською. Людською.
Тут говорили.
Не голосно. Не разом. Не з натиском. Голоси пливли в повітрі, як дим: уривки фраз, тихі питання, м’який сміх. Хтось домовлявся, хтось просив, хтось дякував. І все це звучало настільки буденно, що майже не викликало тривоги.
Майже.
Аміра відчула це першою: у вузлі не чекали нападу. Тут чекали відповіді.
Лір зупинився не одразу. Він дав їй зробити кілька кроків усередину, ніби дозволяючи тілу самому зафіксувати зміну середовища. Лише тоді заговорив — тихо, не дивлячись на неї.
— Тепер слухай уважно, — сказав він. — І не поспішай.
Аміра не відповіла. Вона помітила, що тут майже ніхто не дивився прямо в очі. Погляди ковзали — по плечах, по руках, по зброї. Наче вивчали не людину, а її можливу користь.
— Перше правило, — продовжив Лір. — Не відповідати одразу.
— Навіть якщо питають прямо? — тихо запитала вона.
— Особливо тоді, — відповів він. — Тут питання — це форма тиску. Чим швидше ти відповідаєш, тим менше в тебе варіантів.
Вони пройшли повз групу людей, що стояли біля кам’яної ніші. На землі між ними лежали загорнуті у тканину предмети. Не показані повністю. Лише натяки: край металу, шкіра, дерев’яні деталі.
— Друге правило, — сказав Лір. — Не бери нічого в руки.
— Навіть якщо дають?
— Навіть якщо просять, — сказав він. — Дотик тут — це згода. Не завжди усвідомлена. Але достатня.
Аміра кивнула. Вона відчула, як лезо при боці стало не захистом, а маркером. Тут клинок не лякав. Тут він був частиною образу. А образ — частиною торгу.
— І третє, — додав Лір. — Ніколи не називай справжніх мотивів.
— А якщо спитають, навіщо я тут?
— Скажеш щось правдиве, але не повне, — відповів він. — Наприклад: «проходжу». Це не брехня. Але й не запрошення.
Він нарешті подивився на неї — швидко, оцінююче.
— Самоконтроль тут важливіший за силу. Бо сила — це те, що в тебе можуть забрати. А самоконтроль — ні.
Аміра не заперечила. Вона вже відчувала це: простір ніби підштовхував до дрібних рішень. Не небезпечних. Зручних.
До них підійшла жінка. Вона була середнього віку, з м’яким обличчям і спокійними рухами. Одяг простий, чистий. У руках — нічого.
— Ви нові, — сказала вона з усмішкою. Не як питання. Як констатація.
Лір не зупинився. Він просто трохи сповільнив крок.
— Проходимо, — сказав він рівно.
Жінка кивнула. І перевела погляд на Амiру.
— Ти виглядаєш розумною, — сказала вона. — Тут це цінують.
Аміра відчула, як усередині щось сіпнулося. Не гордість. Реакція. Слово було підібране точно.
— Просто підтвердь, — додала жінка м’яко. — Що ти розумієш, де опинилася.
Фраза була проста. Майже невинна.
Аміра вже відкрила рот.
І в цю мить згадала перше правило.
Не відповідати одразу.
Вона закрила рот. Повільно. Так, ніби просто передумала.
— Я тут проїздом, — сказала вона після паузи.
Це було правдою. Але не тією, яку чекали.
Жінка не образилася. Усмішка не зникла. Вона просто трохи змінилася — стала тоншою.
— Зрозуміло, — сказала вона. — У нас багато таких.
Вона відійшла так само тихо, як з’явилася.
Аміра видихнула лише тоді, коли жінка зникла серед інших.
— Це була пастка, — сказала вона пошепки.
— Легка, — підтвердив Лір. — Перевірка. Тут люблять тих, хто швидко погоджується. Бо з ними простіше.
— А тих, хто не погоджується?
— З ними працюють довше, — сказав він. — Але уважніше.
Вони йшли далі. Аміра почала помічати деталі, які раніше вислизали: як люди ставлять питання не про те, що є, а про те, що може бути. Як пропонують не угоди, а можливості. Як слово «ти можеш» звучить частіше, ніж «тобі треба».
Самоконтроль почав працювати як м’яз. Вона відчувала його напругу — і водночас силу.
— Тут не забирають силою, — тихо сказала вона. — Тут змушують віддати самому.
Лір ледь кивнув.
— Ти швидко вчишся.
— Я вчусь не вмерти, — відповіла Аміра.
Він не посміхнувся.
— У вузлі це одне й те саме.
Вони зупинилися біля широкого проходу, де простір розходився в різні боки. Далі було більше людей. Більше голосів. Більше виборів.
— Далі я не говоритиму кожну хвилину, — сказав Лір. — Якщо щось здається надто зручним — це пастка. Якщо здається надто логічним — перевір, кому це вигідно. І якщо тебе попросять підтвердити щось словами…
— Я помовчу, — сказала Аміра.
Він глянув на неї уважно.
— Або скажеш щось своє, — додав він. — Але не те, що від тебе чекають.
Вона кивнула.
І в цю мить зрозуміла: самоконтроль — це не стримування. Це вибір. Повільний. Усвідомлений. Болісний.
Але єдиний, який тут залишаєш собі.
Вузол дихав поруч. М’яко. Терпляче.
Він нікуди не поспішав.
На відміну від тих, хто в нього входив.