Частина I. ВОРОГИ. Розділ 10. Ворог навпроти

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 10. Ворог навпроти
Вона вдягла шолом не одразу.
Спершу стояла, дивлячись униз — туди, де шлях стискався між скелями й знову ставав дорогою, а не коридором. Там, де простір переставав бути чужим і знову вимагав рішення.
Пальці торкнулися холодного металу. Знайомого. Важкого.
Шолом сів на голову точно — як завжди.
Світ не змінився.
Змінилася вона.
Амíра підняла погляд.
Він стояв навпроти.
Не поруч.
Не в тіні.
Не за людьми.
Навпроти — означало обрано.
Він був вищий, ніж вона очікувала. Не зростом — присутністю. Не рухався, але простір довкола нього поводився інакше: ніби кожен камінь знав, хто тут головний, і мовчки погоджувався.
Сет.
Без знаків.
Без корони.
Без демонстрації.
Саме так і виглядають ті, хто не потребує доказів.
— Ти прийшла, — сказав він.
Не як здивування.
Як перевірку.
— Ти хотів подивитися, — відповіла Амíра. — Я дозволила.
Він усміхнувся. Ледь помітно. Не губами — поглядом.
— Дозволила?
— Не завадила, — уточнила вона.
Між ними було кілька кроків.
Достатньо для удару.
Достатньо для пострілу.
Недостатньо для помилки.
— Ти знаєш, чому ти тут, — сказав Сет.
— Я знаю, чому не пішла, — відповіла вона.
Він кивнув. Повільно.
Це був жест людини, яка чує різницю.
— Ти не тікаєш, коли можеш.
— Бо втеча — це теж маршрут, — сказала Амíра. — А я обираю, куди йду.
Сет зробив крок уперед.
Не агресивно.
Не демонстративно.
Просто — ближче.
Тепер вона бачила його очі чітко.
Не холодні.
Не жорстокі.
Розумні.
— Ти носиш шолом не для бою, — сказав він.
— А ти стоїш переді мною не як ворог, — відповіла вона.
Це була межа.
Тонка.
Жива.
— Я твій ворог, — сказав Сет.
І цього разу в його голосі не було гри. — Просто не той, до якого ти звикла.
Амíра не відвела погляду.
— Тоді скажи прямо, — сказала вона. — Навіщо я тобі.
Він мовчав кілька секунд.
Рівно стільки, щоб відповідь не була імпульсом.
— Бо ти не ламаєшся там, де інші стають зручними.
— Це не перевага, — сказала вона.
— Для мене — так.
Тиша між ними була важкою. Не загрозливою. Усвідомленою.
— Якщо я твій ворог, — сказала Амíра, — то чому я ще жива?
Сет нахилив голову.
Ледь-ледь.
— Бо ворог навпроти — цінніший за того, хто стоїть за спиною.
Вона повільно видихнула.
— Тоді запам’ятай, — сказала вона. — Я не стану твоєю людиною.
— Я цього і не пропоную, — відповів Сет. — Я пропоную простір між нами.
Він відступив на крок.
Відкрив шлях.
Не наказом.
Визнанням.
Амíра рушила вперед. Повз нього. Не обертаючись.
Ворог залишився позаду.
Але тепер вона знала:
він дивиться їй у спину —
так само уважно,
як вона дивиться вперед.
І це означало лише одне.
Ця війна ще не почалася.
Але сторони вже визначені.