Частина I. ВОРОГИ. Розділ 9. Погляд зблизька

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 9. Погляд зблизька
Він підійшов без звуку.
Аміра відчула це не кроками — зміною повітря.
Так завжди буває, коли хтось входить у твій простір не для нападу і не для захисту.
А для оцінки.
Він зупинився навпроти. Не близько. Не далеко.
На тій відстані, з якої видно не обличчя — рішення.
Вона не підвелася.
Не тому, що не хотіла.
А тому, що сидячи бачиш краще, хто насправді стоїть.
Він був звичайним.
Не настільки, щоб бути непомітним — і не настільки, щоб запам’ятатися.
Сірий одяг, спокійна постава, руки відкриті, але не порожні.
Очі — уважні. Без цікавості.
Так дивляться не на людей.
Так дивляться на варіанти.
— Ви швидко звикли, — сказав він.
Не «до полону».
Не «до ситуації».
Просто — звикли.
— Я не звикаю, — відповіла Аміра. — Я приймаю форму.
Він ледь нахилив голову. Не як уклін. Як позначку.
— Це видно.
Він подивився на чоловіків позаду неї.
На пораненого — довше.
Не з жалем.
З підрахунком.
— Ви могли піти, — сказав він. — Коли зрозуміли.
— Могли, — погодилася вона. — Але тоді б ви стріляли.
— Ми б не стріляли, — спокійно відповів він.
— Саме тому я й не пішла.
Це його зацікавило.
Не усмішкою.
Поглядом, що трохи заглибився.
Пауза зависла між ними, як камінь над урвищем.
Вона дивилася на нього довше, ніж було потрібно.
Не на риси.
На паузу між словами.
— Ти людина Сета? — спитала вона.
Він не здивувався.
Не перепитав.
І не спитав, звідки вона знає ім’я.
— Так, — сказав він.
Одне слово.
Без тону.
Без ваги.
Але повітря навколо змінилося.
Аміра повільно кивнула.
— Тоді ти тут не для розмови, — сказала вона. — Ти тут, щоб подивитися.
Він трохи нахилив голову.
— Саме так.
— І що ти бачиш? — спитала вона.
Він не відповів одразу.
Подивився на терасу.
На шлях униз.
На гори, що замикали простір, як долоня.
— Я бачу людину, яка не тікає, навіть коли може, — сказав він.
— І людей, які вже не належать собі, але ще не знають кому.
Поранений напружився.
— Ми не річ, — хрипко сказав він.
Чоловік перевів на нього погляд.
— Ні, — погодився. — Ви — рішення.
Він знову подивився на Амíру.
— І ти — його центр.
Тиша згустилася.
— Що далі? — спитала вона.
— Далі не я, — відповів він. — Далі — той, чиє ім’я ти вже знаєш.
Він зробив крок убік, відкриваючи шлях униз.
Не жестом наказу.
Жестом запрошення.
— Ти підеш, — додав він. — Бо інакше все це не мало б сенсу.
Аміра підвелася. Повільно. Без різких рухів.
— Передай Сету, — сказала вона, проходячи повз, — що якщо він хотів подивитися зблизька…
Вона зупинилася на мить.
— …то тепер черга за ним.
Він дивився їй услід.
Довго.
Уважно.
І вперше за весь час —
усміхнувся.