Частина I. ВОРОГИ. Розділ 8. Полон без кайданів

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 8. Полон без кайданів
Полон не завжди починається з удару.
І не завжди має звук.
Іноді він настає тихо — тоді, коли ти все ще йдеш, але вже не туди.
Аміра зрозуміла це не одразу.
Спершу було відчуття зміщення. Ніби простір навколо злегка змінив кут. Камені під ногами залишалися тими самими, повітря не стало важчим, кроки чоловіків позаду не збилися. Але маршрут — зсунувся.
Вона не зупинилася.
Зупинка — це визнання.
Вони йшли ще довго. Час у горах розтягується, коли мовчиш. Коли слухаєш не слова, а відстань між ними. Коли рахуєш не кроки, а можливості.
І можливості зникали.
Схили ставали глухішими. Прохід — ширшим, але дивно порожнім. Занадто зручним. Занадто відкритим.
— Ми не самі, — тихо сказав один із чоловіків.
Не питання. Констатація.
— Знаю, — відповіла Аміра.
Вона відчула це ще раніше. Не присутність — намір. Хтось не йшов за ними. Хтось чекав, доки вони прийдуть самі.
Вони вийшли на терасу з каменю, ніби вирізану з гори. Без укриття. Без тіней, у які можна сховатися. Звідси шлях ішов лише вниз — повільно, відкрито, без поворотів.
— Далі не йдемо, — сказала вона.
І саме тоді з’явилися вони.
Не з усіх боків. Не раптово.
Просто — стали видимими.
Постаті на краях. Сиділи. Стояли. Спиралися на камінь. Ні стріли, ні клинка напоготові. Жодного крику.
— Зброю не кидайте, — пролунав голос. Спокійний. Без наказу. — Просто не використовуйте.
Один із чоловіків стиснув руків’я ножа.
Аміра підняла руку. Повільно.
— Не зараз, — сказала вона. — Це не бій.
— Це полон? — прошепотів поранений.
Вона не відповіла одразу.
— Це пауза, — сказала нарешті. — І хтось вирішив, що ми маємо її провести тут.
Вони не зв’язали їх.
Не обшукали.
Не відібрали речі.
Це було найгірше.
Їх провели вниз, між камінням, де дорога була очевидною. Без тиску. Без поспіху. Без втечі.
— Чому без кайданів? — не витримав один.
Голос знову відповів. Той самий. Поруч. Уже близько.
— Бо кайдани потрібні тим, хто ще думає тікати.
Аміра зупинилася й повернулася до нього.
Він стояв навпроти. Звичайний. Сірий. Такий, якого не запам’ятовують.
— А нам? — запитала вона.
Він подивився їй прямо в очі.
— Вам потрібне розуміння.
Тиша між ними була густою.
— Ви вже не на шляху, — додав він. — Ви в коридорі.
— До чого? — спитала вона.
Він ледь усміхнувся.
— До рішення.
Їх залишили в кам’яному кільці. Без вогню. Без мотузок. Без варти на очах.
Але втекти було нікуди.
Аміра сіла, спершись спиною на холодний камінь.
Полон без кайданів.
Найчистіша форма.
Бо тепер рух був можливий.
Але сенсу в ньому — вже не було.
І це означало одне:
хтось дуже хотів, щоб вона залишалася живою.
Поки.