Частина I. ВОРОГИ. Розділ 7. Кров на камені

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 7. Кров на камені
Кров у горах не зникає одразу.
Вона темніє, вбирається в пори каменю, стає частиною шляху — міткою, яку не змиває навіть дощ.
Аміра це знала.
Вона зупинила їх лише тоді, коли вузький прохід залишився позаду, а скелі розійшлися настільки, щоб не чути власного дихання луною. Тут не було зручних позицій для стрільби згори. І не було швидкого відступу.
Місце чесне. Настільки, наскільки гори взагалі здатні бути чесними.
— Сідай, — сказала вона пораненому.
Це не було проханням.
Він опустився на камінь важко, ніби тіло нарешті отримало дозвіл зрадити витримку. Руки тремтіли. Піт змішувався з пилом. Пов’язка, накладена вночі, уже не тримала — темна пляма повільно розповзалася, знаходячи шлях донизу.
Аміра присіла навпроти.
Вона не дивилася йому в очі. Дивилася на рану. Очі б заважали.
— Коли? — запитала вона.
— Під час… ще до каміння, — відповів він після паузи. — Я не сказав.
— Знаю, — кивнула вона. — Бо якби сказав — ішли б повільніше. А тоді нас би накрили раніше.
Він усміхнувся криво. Без радості. Без вдячності.
— Я думав, ти кинеш нас.
Аміра зняла рукавицю, оголивши долоню, вкриту старими шрамами.
— Я не беру те, що не готова нести, — сказала вона. — Але якщо вже взяла — не кидаю посеред дороги.
Вона розрізала пов’язку. Обережно. Без різких рухів. Кров виступила знову, свіжа, майже чорна на тлі сірого каменю.
Один із чоловіків відвернувся.
Другий дивився, не кліпаючи.
— Тисни тут, — кинула вона йому, показуючи пальцем.
Він послухався одразу.
— Якщо втратить свідомість — тримай, — додала вона. — Не тряси. Не говори. Просто будь.
Вона працювала мовчки. Не швидко, але й не зволікаючи. Гори не люблять метушні, але й не прощають повільності.
Коли все було зроблено, Аміра підвелася.
На камені залишилася кров. Нерівна пляма. Жива.
Вона подивилася на неї довше, ніж було потрібно.
— Вони бачитимуть це, — сказав той, що стояв рівно. Тепер уже не так рівно.
— Так, — відповіла вона. — І добре.
— Добре?! — вирвалося в іншого.
Аміра повернулася до нього різко.
— Кров — це не слабкість, — сказала вона. — Це інформація.
Хтось ішов. Хтось вижив. Хтось не зламався.
Вона зробила крок ближче.
— І тепер вони не знатимуть, хто саме.
Тиша знову стиснула простір.
— Вони повернуться? — запитав той, що мовчав найдовше.
Аміра не відповіла одразу.
Вона подивилася на схил. На небо. На тінь, яка рухалася над камінням не від хмар.
— Вони вже тут, — сказала вона. — Просто ще не вирішили, з якого боку дивитися.
Поранений важко вдихнув.
— Тоді йди, — прошепотів він. — Не через нас.
Аміра нахилилася до нього так близько, що він відчув запах каменю й металу.
— Пізно, — сказала вона тихо. — Тепер ви — частина маршруту.
Вона піднялася.
— Ми йдемо, поки вони думають, — додала вона. — А коли перестануть думати — буде пізно вже для них.
Вона рушила першою.
Кров на камені залишилася позаду.
Але гори запам’ятали.
І цього було достатньо.