Частина I. ВОРОГИ. Розділ 6. Засідка в горах

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 6. Засідка в горах
Гори не люблять поспіху.
Але ще менше вони люблять тих, хто думає, що вже вийшов із пастки.
Аміра йшла першою.
Не тому, що була провідницею — вона цього не визнавала.
Просто її кроки були правильними, а правильний крок у горах завжди опиняється попереду.
За нею — троє.
Один ішов надто рівно — так ходять ті, хто боїться показати слабкість.
Другий постійно озирaвся, ніби чекав, що гори назвуть його ім’я.
Третій — поранений — мовчав. Він уже сказав усе кров’ю.
Вони тримали дистанцію. Не за її наказом — за власним страхом. Після ночі, в якій повітря стало свідком, ніхто не наважувався порушувати простір без потреби.
Поранений ішов посередині. Уже не тягли — він упирався на плечі двох інших, але кожен його крок був окремим рішенням. Кров зупинили, але біль не відступив. Він дихав коротко, економно, ніби кожен зайвий вдих міг коштувати життя.
Аміра цього не коментувала.
Гори не цікавить, кому важко. Їх цікавить, хто впаде.
Вона зупинилася різко. Без жесту. Без слова.
Чоловіки ледве не врізалися в неї. Один стримався в останній момент, другий тихо вилаявся, одразу ж проклинаючи себе за звук.
Аміра підняла руку.
Тиша стала щільнішою.
Вона присіла, торкнулася каменю долонею, потім провела пальцями по землі. Не шукаючи слідів — шукаючи відсутність природного хаосу.
— Тут не йдуть, — сказала вона тихо. — Тут чекають.
— Кого? — прошепотів той, що озирався.
Вона не відповіла одразу.
Подивилася вище.
Потім ліворуч.
Потім — на вузький прохід між двома виступами, де скеля здавалася надто зручною, надто правильною.
— Нас, — сказала вона.
Звук зірвався з висоти несподівано — не крик, не постріл. Камінь. Великий, важкий, випущений точно в точку, де секунду тому мав бути її крок.
Аміра рухнула вбік ще до того, як камінь ударив об землю.
— Лягти! — кинула вона.
Другого попередження не було.
Згори посипалися дрібні уламки. Не обвал — керований скид. Хтось знав, де стояти. Хтось знав, коли штовхнути.
Один із чоловіків не встиг. Камінь ударив по плечу, не зламавши, але вибив повітря з легенів. Він упав на коліна, задихаючись.
— Тримайся! — прошипів другий, затягуючи його за виступ.
Аміра вже була в русі.
Вона не дивилася вгору — дивитися означало втрачати секунди. Вона пішла по тіні, туди, де світло ковзало надто рівно. Де не було природних зламів.
Звідти завжди стріляють.
Вона кинула ніж.
Не для вбивства — для порушення ритму.
Метал вдарив у камінь. Дзвін зірвав тишу. Відповідь була миттєвою — тінь смикнулася, хтось вилаявся, інший зрушив позицію.
І цього було достатньо.
— Назад! — крикнула вона чоловікам. — До розлому! Не бігти!
Вони не бігли. Бігли б — померли.
Постріл пройшов вище. Другий — розсік повітря над головою. Стріляли не щоб влучити — щоб загнати.
— Це не мисливці, — сказав хтось, хрипко. — Це…
— Засідка, — перебила Аміра. — І не для вас.
Вона зупинилася, різко, просто посеред проходу.
Підняла голову.
— Виходьте, — сказала голосно. — Ви вже показали себе.
Тиша.
Потім — сміх. Короткий. Без радості.
— Вона смілива, — сказав голос згори. — Або дурна.
— Або не ваша, — відповіла Аміра.
Пауза затягнулася.
— Забирай своїх, — сказав той самий голос. — Ти нам не потрібна.
— А вони? — кивнула вона назад, не обертаючись.
— Вони — мітка, — відповіли їй. — Але не твоя.
Це підтвердило найгірше.
Аміра повільно усміхнулася. Без тепла.
Так усміхаються перед тим, як приймають відповідальність, від якої вже не відмовляються.
— Тоді ви запізнилися, — сказала вона. — Бо тепер — уже моя.
Вона не чекала відповіді.
Рух був коротким. Точним. Вона пішла не туди, куди чекали. Камінь зрадив тих, хто вважав його опорою. Засідка розсипалася не зі звуком — з тишею, коли кожен зрозумів, що позиція більше не тримає.
Вони пішли. Не тому, що програли.
Тому, що ціль змінилася.
Коли все стихло, Аміра повернулася до чоловіків.
— Ви живі, — сказала вона. — Це означає, що тепер за вами підуть знову.
— Хто? — запитав поранений, ледве дихаючи.
Вона подивилася на гори. Не на них — крізь.
— Ті, хто не помиляється двічі, — відповіла вона. — І ті, хто не залишає свідків.
Вона зробила крок уперед.
— Якщо хочете вижити — тепер слухаєте мене. Не тому, що я сильніша.
А тому, що вас уже помітили.
І в горах це гірше за будь-яку рану.