Частина I. ВОРОГИ. Розділ 5. Перше зіткнення

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 5. Перше зіткнення
Аміра не зробила кроку назад.
Вона зупинилася не тому, що її зупинили —
а тому, що зрозуміла: далі рух уже буде відповіддю.
Гори мовчали. Не тією тишею, що заспокоює, а тією, яка слухає. Камінь під ногами був холодний і нерівний, але вона стояла впевнено, ніби знайшла єдину правильну точку в просторі. Повітря згустилося. Не від туману — від присутності.
Вона знала, що їх троє.
Не бачила.
Не чула.
Але знала.
Вони йшли за нею від нижнього перевалу. Обережно. Без поспіху. Не мисливці — ті дихають інакше. Не найманці — у тих завжди є нетерпіння. Ці тримали дистанцію, змінювали ритм, іноді навмисно шуміли, щоб вона подумала, ніби вони гірші, ніж є насправді.
Один ішов занадто прямо.
Другий — надто широко.
Третій… третій взагалі не залишав слідів.
Вона дозволила їм іти.
І тепер вони були десь позаду. Не втручаючись. Не наближаючись. Чекаючи.
— Я не прийшов, — сказав голос з темряви.
Не той, що віддає накази.
Той, що передає їх.
Аміра повільно повернула голову. Не до джерела звуку — туди, де він мав бути. Темрява там була щільнішою. Зібранішою. Наче її хтось спеціально складав шарами.
— Ти довго дивився, — сказала вона.
— Так, — відповів він. — Це моя робота.
Він вийшов рівно настільки, щоб його побачили. Не більше. Не зробив жодного зайвого руху, ніби простір навколо нього мав чіткі межі, за які не можна заходити.
Обличчя — звичайне. Забуте ще до того, як його встигли запам’ятати. Очі без голоду. Без страху. Без цікавості.
Такі не залишають слідів.
Вони залишають наслідки.
— Ти не з тих, хто йде слідом, — сказала Аміра.
— Ні.
Він знизав плечима.
— Я взагалі не планую.
— Але за мною йдуть троє.
Він не здивувався. Лише трохи нахилив голову — не до неї, а ніби дослухаючись до гір.
— Так, — сказав він. — Вони не мої.
Це було важливо.
— Тоді чому вони ще живі? — спитала вона.
— Бо ще не зробили вибір.
Аміра відчула, як за спиною простір ледь-ледь напружився. Не кроки. Реакція. Її слова почули.
— Ти фіксуєш, — сказала вона. — Не втручаєшся. Не захищаєш. Не караєш.
— Я лише фіксую, — підтвердив він.
— Для кого?
Спостерігач не відповів одразу. Його погляд ковзнув по каменю. По повітрю. По її плечах. По темряві за її спиною, де були троє чоловіків, які тепер знали, що їх бачать.
— Ти знаєш, хто він, — сказав він тихіше. — Я лише бачу, куди він дивиться.
Цього було достатньо.
Аміра відчула, як щось у просторі змінилося. Наче сама присутність розмови стала доказом. Наче тепер усе, що відбудеться далі, вже не можна буде стерти.
— То це і є моє перше зіткнення? — запитав він.
— Ні, — відповіла вона. — Це твоє.
Він ледь усміхнувся. Не зневажливо. Обережно. Так усміхаються ті, хто знає межі — і не має наміру їх переходити.
— Тоді бережи крок, — сказав він. — Бо наступного разу говоритиму не я.
— А він?
— Він не говорить, — відповів Спостерігач. — Він чекає, коли ти скажеш усе сама.
Він відступив.
Не назад — геть.
І тільки коли повітря знову стало звичайним, Аміра зрозуміла: троє за її спиною більше не рухаються. Не тому, що бояться. А тому, що тепер не впевнені, чи мають право.
Це не була зустріч.
Це було позначення.
Її побачили.
Зафіксували.
І залишили жити — поки.