Частина I. ВОРОГИ. Розділ 4. Той, про кого говорять пошепки

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ

Розділ 4. Той, про кого говорять пошепки
У горах є речі, про які не говорять уголос.
Не тому, що заборонено.
А тому, що сказане має звичку відповідати.
Аміра спускалася нижче, ніж зазвичай. Це було неправильно. Її маршрути рідко вели вниз після сутінків — унизу завжди більше слідів, більше людей, більше дурнів і тих, хто думає, що сила звучить голосніше за тишу.
Але сьогодні правила вже були порушені. І світ це запам’ятав.
Вона відчувала його не як кроки.
Не як запах.
Не як звук.
Як тиск.
Наче повітря стало щільнішим. Наче гори не розступалися — вони чекали.
Аміра зупинилася, притулившись плечем до скелі, і заплющила очі на один подих. Лише на один. Більше — небезпечно.
— Не панікуй, — прошепотіла вона собі. — Паніка робить шум.
Вона знала: якщо Сет уже тут, то тікати пізно.
Якщо ще ні — кожен неправильний рух скорочує час.
Внизу, біля старої кам’яної тераси, вона побачила світло. Не вогонь — його б вона відчула одразу. Це було щось інше: приглушене, закрите камінням, дисципліноване.
Так світяться стоянки людей, які не хочуть, щоб їх знайшли… але готові, що їх знайдуть.
Вона обійшла коло. Довге. Непотрібно довге — якби поспішала.
Та Аміра не поспішала ніколи.
Двоє вартових. Не кричать. Не говорять. Не рухаються зайве.
Не з племені Рогу — одяг інший. Але манера… знайома.
Вона спустилася нижче, обрала позицію, де камінь ламає силует, і присіла.
— Його тут немає, — прошепотів хтось у темряві.
Аміра не здригнулася.
Вона вже знала, що її побачили.
— Якщо ти мене бачиш, — сказала вона рівно, — то або ти дуже добрий, або дуже мертвий.
З тіні вийшов чоловік. Не молодий. Не старий. З обличчям, яке не запам’ятовують. Саме такі виживають довго.
— Ми не шукаємо тебе, — сказав він. — Але якщо вже зустріли… ім’я варте обміну.
Аміра повільно випрямилася. Не вище, ніж потрібно.
— Моє — ні.
— Не твоє, — погодився він. — Його.
Вона не спитала якого.
Вона знала.
— Він іде, — сказав чоловік тихіше. — Не за вами. Не за кимось конкретним. Просто… іде.
— Він завжди йде, — відповіла вона.
Чоловік усміхнувся криво. — Ти вже чула.
— Я чула більше, ніж хотіла.
— Тоді чула і це, — він нахилився ближче. — Він не вбиває одразу. Він дивиться. Дає тобі шанс зламатися самому. А потім вирішує, чи ти ще корисний.
— Корисний для чого?
— Для порядку.
Аміра відчула, як у грудях щось повільно стискається.
Не страх.
Лють, яка ще не знайшла напрям.
— Порядок — це брехня, — сказала вона.
— Можливо, — погодився чоловік. — Але він уміє зробити її переконливою.
Десь у глибині стоянки хтось кашлянув. Коротко. Придушено.
Занадто знайомо.
Аміра повернула голову рівно настільки, щоб побачити силует, притиснутий до каменю.
Плечі. Постава. Вага тіла, розподілена не як у полоненого, а як у того, хто чекає.
— Він тут, — сказала вона.
Чоловік не заперечив.
— Він завжди ближче, ніж здається.
Тиша розтягнулася.
Аміра не рухалася.
І вперше за довгий час відчула не потребу тікати…
а потребу побачити.
— Передай йому, — сказала вона нарешті, — що я не частина його порядку.
Чоловік кивнув. — Передам.
— І ще.
— Так?
Вона подивилася в темряву, де світло не доходило до облич.
— Якщо він захоче мене знайти — нехай робить це сам.
Тінь у глибині стоянки ледь змістилася.
Майже непомітно.
Аміра розвернулася й пішла геть.
Цього разу — не приховуючи кроків.
Бо деякі речі не тікають.
Вони приймають.
І ім’я, про яке говорять пошепки, щойно отримало відповідь.