Частина I. ВОРОГИ. Розділ 3. Кодекс мисливиці

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 3. Кодекс мисливиці
Аміра зникла зі схилу так, як зникають ті, кого не вчили залишатися живими — без сліду.
Вона не бігла. Біг у горах — це запрошення смерті. Вона йшла швидко, але рівно, ставлячи ногу туди, де камінь уже пережив сотню зим і не зрадить саме сьогодні. Дихання — під контроль. Крок — під вагою тіла. Жодного різкого руху. Жодного зайвого шуму.
Кодекс мисливиці не був написаний.
Його не передавали словами.
Його ламали в тіло — болем, втратою, смертю тих, хто помилявся раніше.
Перше правило: якщо ти щось відчула — вір цьому.
Друге: якщо сумніваєшся — відступи.
Третє: ніколи не думай, що ти особлива.
Вона повторювала ці правила подумки, спускаючись вузькою стежкою між кам’яними ребрами. Темрява повільно опускалася, змінюючи контури світу. Гори стискалися, ніби слухали. Вітер уже не просто дув — він нишпорив, шукав запахи.
Аміра зупинилася й присіла, торкнувшись пальцями землі. Холодна. Суха. Без слідів. Добре.
Вона дозволила собі короткий видих.
Вона зробила те, чого не мала робити.
Допомогла.
Не врятувала — ні. Врятувати означає взяти відповідальність. Вона лише відклала їхню смерть. Але навіть це було порушенням.
— Дурепо, — прошепотіла вона тихо, не вкладаючи в слово злості.
Її кодекс не забороняв допомагати. Він просто чесно попереджав про ціну.
Вона рушила далі, обираючи маршрут, який змінював напрям кожні кілька сотень кроків. Якщо хтось ішов слідом — він би загубив темп. Якщо дивився згори — не склав би цілісної картини.
Аміра знала ці гори.
Не всі — але достатньо, щоб вони ще не вбили її.
Вона обійшла вузький уступ, де камінь зраджує необережних, і спустилася до розщілини з сухими кущами. Там завжди затримувався запах — людей, металу, крові. Вона вдихнула повітря повільно, крізь ніс.
Нічого.
Або майже нічого.
Старий дим. Давній. Не сьогоднішній.
Метал — далекий. Не тут.
Аміра рушила далі.
Її стоянка була не місцем, а станом. Вона ніколи не ночувала двічі в одному місці. Лише винятки. І жоден виняток не закінчувався добре.
Вона знайшла невелику западину між двома валунами, де вітер ламався і не ніс запахи далеко. Там було достатньо простору, щоб сісти, але не лягти — сон у горах любить забирати життя тихо.
Аміра зняла лук, перевірила тятиву. Ніж — на місці. Фляга — напівпорожня. Оберіг на шиї — холодний, як завжди.
Вона не розводила вогню.
Вогонь — це тепло, світло і запрошення.
Вона присіла, притулившись спиною до каменю, і дозволила собі кілька хвилин нерухомості. У цей момент вона слухала не гори — себе.
Її думки знову повернулися до імені.
Сет.
Вона не вимовляла його вголос. У горах імена мають звичку відповідати.
Вона чула про нього раніше — уривками, перекрученими історіями, страхом у чужих голосах. Але сьогодні ім’я перестало бути легендою. Воно стало напрямком.
— Він бачить брехню, — повторила вона подумки слова Іллара.
Аміра не вірила в надприродне. У горах немає чудес. Є тільки навички і наслідки. Але були люди, які вміли читати слабкість так само точно, як вона читала сліди.
Це було небезпечніше за будь-яку силу.
Вона уявила його не обличчям — силуетом. Люди, яких бояться, завжди спочатку з’являються як тінь. Форма приходить пізніше. Якщо взагалі приходить.
Її пальці ледь помітно стиснулися.
Четверте правило: не прив’язуйся.
П’яте: якщо мусиш обирати — обирай себе.
Вона обрала себе багато років тому. Коли залишилася одна. Коли перестала рахувати могили. Коли зрозуміла, що виживання — це не боротьба, а дисципліна.
І все ж…
Сьогодні вона дала людям імена.
Сьогодні вона дала воду.
Сьогодні вона дозволила чужому імені торкнутися її внутрішнього простору.
Це було порушенням.
Аміра підвелася й змінила позицію. Камінь за спиною був теплішим — тіло вже встигло залишити слід. Це означало, що час іти.
Вона зникла в темряві, залишивши за собою лише порожнечу, яку гори швидко поглинули.
А десь далеко, за хребтами, де метал звучить глухо, а кроки не ховаються, інший кодекс уже працював.
І він не передбачав відступу.