Частина I. ВОРОГИ. Розділ 2. Коли ім’я має вагу

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 2. Коли ім’я має вагу
Гори не люблять поспіху.
Вони карають його ковзким каменем, зсувом, криком, що летить униз швидше, ніж тіло.
Аміра йшла першою.
Не озиралася — не тому, що довіряла. Просто в горах той, хто озирається, часто не доходить.
Позаду чулося важке, нерівне дихання. Каміння під ногами чоловіків скреготіло надто голосно, але вони старалися. Двоє тримали третього під руки, тягнули, інколи майже несли. Поранений раз у раз втрачав рівновагу, його ноги плуталися, наче вже не були частиною тіла.
— Повільніше, — кинула Аміра, не повертаючи голови. — Якщо впадете — я не зупинюся.
Це була не погроза. Просто правило.
Вони послухалися.
Перевал був ближче, ніж здавався, але в горах «близько» нічого не означає. Камінь тут міг вирішити долю швидше, ніж ніж.
Поранений знову закашлявся. Цього разу — довше. Глухо. Ніби в грудях щось ламалося.
— Він не витримає ночі, — тихо сказав худий. — Якщо холод…
— Він витримає, — відрізала Аміра. — Або ні. Це не залежить від бажань.
Широкий стиснув зуби. — Ти завжди така?
Вона зупинилася так раптово, що вони ледь не врізалися в неї.
— Я така, бо жива, — сказала вона спокійно. — Якщо хочеш бути іншим — спробуй.
Він замовк.
Далі йшли мовчки.
Вітер посилився. Ніс запах каменю, холодної води й чогось ще — металу, старого диму, страху, який не вивітрюється.
Коли вони дісталися розлому, сонце вже хилилося. Це було місце, яке не видно здалеку: тріщина в скелі, вузька, як розріз ножем, але глибока. Там не було зручно. Ідеально.
Аміра жестом показала зупинитися. — Сюди.
Вони втиснулися в кам’яний шов. Пораненого обережно посадили, притуливши до стіни. Він був гарячий — занадто.
— Воду, — прошепотів він. — Будь ласка…
Худий подивився на Амiру з надією, яка була майже образливою.
— Один ковток, — сказала вона. — І все.
Вона сама нахилила флягу. Рівно настільки, щоб змочити губи. Поранений здригнувся, ніби вода була болем, але проковтнув.
— Як тебе звати? — раптом спитала вона.
Він кліпнув. — …Іллар.
— А тебе? — вона глянула на худого.
— Марек.
— Ти? — до широкого.
— Бран.
Вона кивнула. Імена — це важливо. Навіть тут. Особливо тут.
— Запам’ятайте, — сказала Аміра. — Якщо вас схоплять, не кажіть, що бачили мене. Не кажіть, що я вела вас. Не кажіть мого імені.
— А якщо вони спитають? — прошепотів Марек.
Вона подивилася на нього довго. Дуже уважно. — Вони завжди питають. Але правильна відповідь — мовчати.
Іллар раптом тихо засміявся. Коротко. Хрипко. — Він… — він ковтнув. — Він не питає.
Аміра напружилася. — Хто?
— Сет.
Ім’я знову впало між ними. Але тепер воно не було просто звуком. Воно було присутністю.
— Він дивиться, — продовжив Іллар, заплющуючи очі. — Наче знає, де ти сховаєшся… ще до того, як ти сам це зрозумієш.
Бран стиснув кулаки. — Не кажи.
— Кажу, — видихнув Іллар. — Бо вона має знати. Якщо він іде… він не зупиняється.
Аміра відчула, як холод проходить хребтом. Не страх. Усвідомлення.
— Чому він ішов за вами? — запитала вона.
Марек мовчав.
Бран відвів погляд.
— Бо ми бачили, — нарешті сказав він. — Те, чого не мали бачити.
— Що саме?
Тиша затягнулася.
Десь далеко камінь зірвався й покотився вниз. Звук був короткий. Але достатній.
— Він зраджує навіть своїх, — прошепотів Марек. — Не заради влади. За… — він шукав слово. — Заради порядку.
Аміра сіла навпроти. Камінь був холодний, але вона не звернула уваги.
— У горах немає порядку, — сказала вона. — Є тільки виживання.
— Він створює його, — сказав Бран. — З кісток.
Поранений застогнав. Його пальці стиснули повітря.
— Він знайде нас, — прошепотів Іллар. — Бо він завжди знаходить.
Аміра підвелася. — Тоді нам треба йти до того, як він вирішить, що ми вже тут.
— Ти підеш з нами? — вирвалося у Марека.
Вона подивилася на темряву, що повільно стікала зі схилів.
— Ні, — сказала вона. — Я піду попереду. Це різні речі.
Вона рушила до виходу з розлому, знову стаючи тінню між камінням.
І цього разу вона точно знала:
ім’я, яке сьогодні пролунало вдруге, скоро матиме для неї вагу не чуток.
А вибір — ціну.
Оціни розділ 2