Частина I. ВОРОГИ. Розділ 1. Світ, який не залишає вибору

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 1. Світ, який не залишає вибору
Небо тут завжди виглядало так, ніби його колись били по обличчю — і воно так і не загоїлося. Синява була тьмяна, з попелястими прожилками, а сонце світило без тепла, як око, яке лише стежить.
Аміра йшла кам’яним ребром хребта, тримаючи дихання рівним. Не тому, що боялася висоти — висота була звичною. Вона боялася звуку. У горах звук ніколи не буває порожнім: він або видає тебе, або приводить до тебе когось іншого.
На плечі — шкіряний ремінь, на ремені — ніж. На спині — короткий лук, обгорнутий тканиною, щоб не блиснув металом. У кишені — три сухі шматки м’яса й кістяний гачок. Нічого зайвого. У цьому світі зайве — це слабкість. А слабкість — це те, що забирають першим.
Вітер бив у лице, змішуючи пил і сніговий пилок, який не танув навіть у денному світлі. Аміра стиснула пальці навколо оберега на шиї — шматка темного каменю, гладкого від сотень торкань. Не молитва. Просто звичка. Рух, який допомагав пам’ятати, хто вона є, коли світ щодня пробує довести, що ти — ніщо.
Вона зупинилася на виступі й присіла. Нижче — вузька долина, наче розріз на тілі землі. Там проходив шлях. Не дорога. Шлях — бо дороги мають правила, а тут правил не залишилося.
Аміра придивилася. Три фігури. Двоє тягнули третього.
Вона не допомагала людям. Не тому, що була жорстокою. Просто допомога в горах завжди має ціну, і платять за неї або твоєю кров’ю, або твоєю свободою.
Вона вже підвелася, щоб піти, коли вітер приніс голос — хрипкий, нервовий:
— Стій! Хто там?!
Аміра завмерла. Не тому, що її побачили. А тому, що тон був неправильний. Надто… розпачливий. Так кричать не мисливці. Так кричать ті, кого вже майже зламали.
— Виходь! — повторив голос. — Ми не… не з племені Рогу. Клянуся!
Плем’я Рогу. Вона відчула, як щось холодне піднялося всередині й стало під ребрами. Не страх. Пам’ять.
Плем’я завойовників. Їхні знаки — чорний метал, роги на шоломах, ланцюги на руках полонених. Їхні воєначальники не беруть полонених “для обміну”. Вони беруть “для прикладу”.
Аміра мовчала ще секунду. Потім зробила крок вперед так, щоб її було видно. Не повністю. Рівно настільки, щоб вони зрозуміли: вона не здобич, і не тінь.
— Якщо ви не з них, — сказала вона, — то чому кричите, ніби хочете, щоб вас знайшли?
Двоє чоловіків у долині здригнулися. Один — худий, з перев’язаною рукою — ледь не впав, коли повернув голову. Другий, ширший, у брудному плащі, одразу виставив перед собою спис, хоча відстань була смішною.
— Ти… ти одна? — спитав худий.
— А ви троє? — відповіла вона.
Третій, якого тягнули, раптом закашлявся. Кашель був важкий, з присмаком крові. Він намагався підняти голову, але знову впав на груди.
— Йому треба вода, — сказав худий. — Будь ласка. Ми віддамо… все, що маємо.
Аміра спокійно окинула поглядом їхні руки, ремені, вузли. “Все” у таких людей — зазвичай порожні слова. А ще — пастка.
— Звідки ви? — запитала вона.
— Знизу, — видихнув широкий. — З поселення біля старого тунелю. Нас… — він проковтнув слово, ніби воно різало горло. — Нас зачистили.
— Хто?
Чоловіки переглянулися.
— Роги, — сказав худий і опустив очі. — Їхній загін. Ми втекли… але він… — кивок на третього. — Він не дійде.
Аміра дивилася на пораненого довше, ніж хотіла. На шиї — сліди мотузки. На зап’ястях — чорні смуги, ніби від металевих кайданів. Це були не “випадкові” рани.
— У них був воєначальник? — її голос не змінився, але вона відчула, як пальці самі шукають руків’я ножа.
— Був… — прошепотів худий. — Ми його не бачили близько. Але… вони називали його ім’ям. Сет.
Її пальці на мить стиснулися сильніше, ніж потрібно.
Ім’я впало в тишу так, ніби хтось кинув камінь у крижану воду.
Аміра не моргнула. Не показала нічого. Навіть не стиснула губи. Тільки всередині щось стало дуже чітким, як лезо.
Сет.
Вона чула це ім’я. Всі чули. У горах чутки ходять швидше за людей, бо страх легший за тіло.
— Кажуть, він не програє, — продовжив худий, наче боявся, що тиша зробить сказане реальнішим. — Кажуть, він бачить брехню. І… — він ковтнув. — І він не торгується.
Широкий нервово стиснув спис.
— Ми просто… хотіли жити.
Аміра злегка нахилила голову. Її темне волосся ковзнуло по плечу, прикраси дзенькнули тихо — як попередження, яке розуміють лише ті, хто вижив у горах.
— Тут свої закони, — сказала вона. — Тут або береш, або втрачаєш.
— Тоді візьми, — хрипко сказав широкий. — Візьми наші речі. Тільки… дай йому воду. Він мій брат.
Поранений знову закашлявся. Цього разу — коротко, ніби тіло вже економило сили. Аміра видихнула.
Вона могла піти. Це було б найрозумніше.
Безкоштовної допомоги в горах не існувало.
Найбезпечніше. Найправильніше для виживання.
Але вона відчула, як десь далеко, за хребтами, рухається щось важке. Ніби сама земля попереджала: “Пізно”.
Вона зняла з пояса невелику шкіряну флягу, зробила крок униз і кинула його худому.
— По два ковтки. Не більше, — сказала вона. — Якщо залиєш йому горло — він помре швидше.
Худий зловив флягу так, ніби це був скарб.
— Дякую… — прошепотів він.
Аміра не відповіла. Її очі вже бігали по краях долини, по каменю, по тінях.
— Ви йдете зі мною, — сказала вона різко. — Але не на мою стоянку. На перевал. Там є розлом, де можна сховатися до ночі.
Широкий розгубився.
— Ти… ведеш нас?
— Я веду вас так, щоб ви не померли просто тут, — відповіла вона. — Бо якщо вас знайдуть на моїй території, знайдуть і мене.
Худий кивнув швидко, майже з вдячністю, яка була небезпечною.
— Ми зробимо все, як скажеш.
— І ще, — Аміра зробила паузу. — Якщо почуєте роги або металевий брязкіт — падаєте на землю й не дихаєте. Навіть якщо серце вирветься назовні.
Вони мовчали. Але зрозуміли.
Аміра повернулася й пішла вперед, прокладаючи шлях. Кроки — тихі, точні. Ніби вона йшла не по каменю, а по тонкому льоду.
Вона не озиралася. Та відчувала їх за спиною. Їхній страх, їхній запах, їхню слабкість, яка могла стати її смертю.
І ще вона відчувала інше.
Деякі люди не з’являються випадково. І не зникають без сліду.
Ніби десь далеко, на межі видимого, хтось уже дивився у відповідь.
Не очима.
Чужою силою.