ПЕРЕДМОВА

Передмова

Після Великого Зламу світ перестав удавати, що він справедливий.
Старі імперії впали, і на їхніх руїнах постали племена-держави — жорсткі, замкнені, голодні до сили. Тут більше не борються за кордони. Тут виживають. Тут рахують кров. Ім’я має вагу лише доти, доки ти можеш його захистити.
Гори стали останнім прихистком тих, хто не зламався.
І ареною, де слабкі не мають імен.
Аміра народилася в племені, яке колись поклонялося богам. Тепер воно поклоняється болю.
Її тіло — не прикраса, а інструмент виживання. Її прикраси — не для краси, а як знаки пам’яті про втрати. Вона втратила дім, родину й віру, але зберегла головне — уміння не коритися.
Аміра не шукає любові.
Вона шукає вихід.
Сет — воїн племені завойовників.
Його ім’я вимовляють тихо. Його поява означає кінець торгів і початок страху. Його навчили брати силою і не питати дозволу, не сумніватися, не зупинятися. Його минуле — ланцюг рішень, за які не існує виправдань.
Але саме Аміра стає першою, хто дивиться на нього без страху.
Між ними немає ніжності.
Немає довіри.
Немає обіцянок.
Є потяг, що ранить.
Тілесна напруга.
Дотики, які тривають довше, ніж потрібно, і погляди, від яких важче, ніж від удару.
Вони — вороги за походженням.
Союзники за необхідністю.
І небезпечні один для одного більше, ніж будь-яке зіткнення.
Світ наближається до межі, де лишається лише один шлях — шлях сили або шлях втрати. І виживе тільки той, хто буде готовий зрадити себе… або віддати серце.
Сет має використати Амiру.
Аміра має втекти від Сета.
Та з кожною ніччю поруч, з кожним напівзабороненим дотиком, з кожним моментом, коли вони рятують одне одного, стає зрозуміло: є речі, які ламають сильніше за будь-яку зброю.
І головне питання цього світу звучить просто:
що небезпечніше — кохати ворога чи залишитися живим без нього?