Розділ V

 Поїздка супроводжувалася гнітючою тишею.

 Гучне пирхання коней поступово вщухло, а їхня поведінка змінилася зі збудженої на виснажену. Вони ліниво переставляли копита, повільно просуваючись далі порожнім шляхом, — навіть скелети можуть знемагати, коли на крихкі кістки лягає тягар довгої… дороги. А кучер? Кучер просто дивився вперед порожнім, нерухомим поглядом. Довкола темрява, якщо не зважати на світло тріпотливих метеликів. Створіння вказували шлях, слугуючи ліхтариками й провідниками до самого замку Короля.

 Усередині екіпажу панувала така ж атмосфера.

 Бадьорим залишився лише Едвард. Шахтарські духи ж навпаки — поснули… Або принаймні заплющили оченята, вдаючи, що сплять, оскільки декілька з них час від часу щось тихо шепотіли один до одного. Майже нечутно. Не було жодних стрибків чи біганини навколо бідних полонених.

 Такий оманливий цей спокій! Швидше виснаження, пов’язане із розумінням того, що неминуче зовсім поруч… Ще зовсім трішки.

 Едвард опустив погляд додолу, на свого друга. Луї все ще був непритомним. Час від часу він мружився, кривив губи й ледь смикав ногою, яку зводило судомою. Вигляд у нього був ще гірший, ніж у  Едварда. Одяг, просочений сумішшю глини, що встигла висохнути, й вугільного пилу, подекуди порвався, а шкіру прикрашали легкі подряпини і синці. Особливо помітним був той, що темнів під правим оком, — зовсім поруч із невеликою раною, кров якої вже засохла, залишивши застиглу темно-червону смужку, що тягнулася вниз від чола до підборіддя.

 «Бідне дитя,» — чоловік важко зітхнув, трохи змінюючи позу, адже підлога була надто твердою й шорсткою, через що й без того знесилене тіло нило ще дужче. Він робив це якомога обережніше, намагаючись нікого не потривожити. Та один необережний рух рукою… І...

 Раптом юнак розплющив очі. Тривожне видіння відпустило його свідомість, і він нарешті прийшов до тями, хоч і повільно.

 Порожні блукання в темряві змінило різке відчуття болю — такого неприємного й холодного, але водночас живого. Воно пронизувало від голови до кінчиків пальців, та найпекучішим було в ділянці попереку. Нагадування про балку, що ще зовсім недавно притискала його до землі.

 Тихий стогін. Він довго не міг сфокусувати погляд, адже спочатку все пливло й перекручувалося.

 Перше, що побачив Луї, — стеля карети. На мить йому здалося, ніби він знову лежить у задушливій, гулкій шахті. Повітря просотане вугіллям, а десь у далині чулося брязкотіння піднімаючих вагонеток і важке дихання робітників… Можливо, він просто знепритомнів під час роботи. Можливо під час падіння він забився, через що боліло все тіло. Йому навіть здалося, що зараз батько нахилиться до нього з темряви й скаже, штовхнувши його кайлом у плече: «Слабак ти, сину».

 А потім — беземоційне обличчя Едварда, усе в сажі, з розкуйовдженими вусами. У ніс юнакові вдарив знайомий запах дешевого тютюну, змішаний з ледь вловимими нотками сидру.

 Луї повільно кліпнув. Потім ще раз. І ще раз. Лише за хвилину мовчання до нього нарешті дійшло: це не сон і навіть не марення.

— М-ми померли…? — насилу прошепотів Луї.

Едвард похитав головою. Ні.

— Але…

 Луї трохи припіднявся, спираючись на лікоть. Тільки зараз він зміг побачити маленьких круглих істот, які забилися в одному з кутів. Це вони, — шахтарські духи, які переслідували його від самого першого робочого дня в глибині шахт... Серце пропустило удар.  

 Фальшивий спів Жана, незадоволений голос Мішеля і прохання батька дотримуватися тиші. Все було як завжди. Чому...

 Останнє, що він тоді встиг побачити, — зухвала, майже хижа усмішка самовпевненого духа, який метнувся до нього з клубкого пилу. А потім — тріск. Луї пам’ятав, як раптом розпечене повітря обпалило йому горло, як позаду пролунав крик. Світло в лампах затремтіло.

 Короткий, нещадний обвал.

 Ще одна сцена. Як балка впала неймовірно швидко, разом із вугільними стінами, — так швидко, що він навіть не зрозумів, хто кого штовхнув, хто прикрив, хто… Як дерево зі страшним, глухим стогоном притисло двох друзів, змусивши всім тілом осісти в холодну, зернисту землю. Тоді здавалося, що це кінець.

 Луї скривився, відчуваючи, як холодний піт стікає по скронях.  

 «Це через них ...» , думка виникла перш, ніж він встиг її усвідомити. Духи, ці глухі, тягучі тіні, були для нього втіленням лиха ще задовго до недавніх подій. Він дивився на них з тим відчайдушним жахом, який відчуває людина, що раптово зустрілася віч-на-віч із власним кошмаром.

— Я... Чому... — прошепотів Луї.

 Він втупився поглядом у Морвана, який серед всієї шайки вирізнявся своїм розміром. В маленьких круглих оченятах жевріла насмішка... Нічого більше. Адже, справді, хіба були причини відчувати жаль до того, за ким велося таке ретельне полювання? В одну мить на заміну страху, який сковував тіло та емоції, прийшла неймовірна лють. Руки стислися в кулаки, а до горла підступила грудка. Волога пелена накрила його зелені очі, розмиваючи все в нечіткі мильні хвилі.

 Шахтарські духи відчули зміну в повітрі і невдовзі знову забилися в один кут, наче вони не мали до цього жодного відношення. Вся провина належала тому, хто віддавав їм накази усі ці роки від імені Короля. Тобто, на…

— ДЕ МІЙ БАТЬКО?! МІШЕЛЬ!? ЖАН?! — закричав Луї. 

 Одне бажання заполонило думки, — накинутися на Морвана, щоб задушити, знищити "причину" своїх страждань. 

 Ніби після цього час вирішить повернутися назад.

 Та Едвард стримав його без зусиль: виснаження, стрес і болючі травми забрали в нього силу опиратися. Міцні руки обхопили тремтячі плечі, прагнучи втихомирити грядущу бурю. Тіло Луї было скуте напругою, жоден рух не підкорявся йому, але слова все одно проривалися нестримною течією. Жахливі погрози та справедливі звинувачення продовжували литися рікою з блідих вуст. 

— ЧОМУ?! ЩО Я ВАМ ЗРОБИВ?! ЩО ВАМ ЗРОБИВ ЕДВАРД!? — знову і знову, — Я ТЕБЕ ВБ'Ю!