Розділ III

 Крізь непроглядну пелену темряви пробивається світло. У променях цього світла стоїть фігурка дівчинки з дерев'яною конячкою в руках. Її золотисте волосся переливається, а звідусіль чуються приглушені відгомони сміху. Але обличчя було відсутнє — ні очей, ні знайомого вигину радісної посмішки. Немов розум сам вирішив його стерти, не бажаючи порушувати останній спогад про її стурбований вираз. Порожнеча, від якої було моторошно.

— Ми чекаємо на тебе на вечерю. Прийдеш? — пролунав дзвінкий голосок.

 Луї не міг відповісти. Він стояв перед нею і мовчав, боячись простягнути руки вперед або зробити хоч найменший рух. Не було провини та всепоглинаючого почуття страху, яке тримало його в напрузі кілька хвилин тому. Тиск, що сковував кінцівки, зник, але він не зрушив з місця. Його стримувало побоювання зруйнувати міраж, від якого хотілося закричати на весь голос.

— Я казала тобі не йти туди або хоча б взяти ще один ліхтарик... — колишня легкість зникла, змінившись жорстоким докором.

— ... — у горлі Луї стоїть клубок.

 Дивно. Це схоже на кошмар, але водночас...

 Раптово позаду Люсі з'явилися ще три постаті: Мішель з ящиком вугілля в руках, Жан, що стояв у самовдоволеній позі зі схрещеними руками, і батько, який підняв дівчинку на руки, вигукнувши від радості. А потім підійшли мати з Терез і Клер за руку, теж зі щасливим сміхом, що зривався з порожніх облич. Навколо розквітли прекрасні примарні квіти гортензії... Чиста сімейна сцена, за винятком однієї важливої деталі. Вони не помічали мовчазну постать Луї; дивилися повз нього кудись удалину. Складалося враження, що між ними стояла величезна стіна... Невидима, але така товста.

 В грудях стиснулось. Цього разу не від ваги дерев'яної балки й уламків вугілля, а від пекучого душевного болю. Чи все з ними добре...? Чи вижили брати з батьком...? І якою буде реакція матері…

 Розглядаючи близьких людей, юнак сам собі задавав питання. Чи точно це був сон? Кошмар? Або ці маленькі шахтарські духи все-таки відправили його в інший світ?

 Сім'я, що стояла перед ним, раптово почала тьмяніти, ставати все прозорішою і прозорішою, поки повністю не зникла... Порожнеча. Переконання про те, що він помер, ставало все сильнішим.

 Але... Невже всіх людей після смерті зустрічає порожнеча, де вони приречені блукати віками? Або так тільки у нього? У юного шахтаря, чиє дитинство крутилося навколо роботи і переживань про виживання...

 Мрії про сонце і безкрайні зелені поля розвіялися, як прах. Він повільно побрів далі, не знаючи, куди йде…

***

 Поки Луї блукав десь між сном і свідомістю, реальність виглядала набагато похмурішою. Його одяг, просочений вологою і слизькою глиною, липнув до тіла, немов друга шкіра. Голова покоїлася на стегні Едварда — того самого Едварда, який був не менш змучений і брудний. Між ними панувала мертва тиша, порушувана важким диханням і рідкісним хлюпанням вологої тканини. А навколо товплися… Шахтарські духи. 

 Старі шахтарі часто розповідали історії, пов'язані з цими маленькими істотами. Зазвичай вони переміщаються по шахтах у вигляді звичайного пилу або туманної димки, щоб не розкрити себе перед цікавими людьми. Їх розміри коливаються від кулака дорослої людини до розміру дитячої долоні, але їх сила і вплив набагато більші, ніж здається... В легендах говориться різне. Перші стверджують, що вони — хранителі самої землі, а другі кажуть, ніби вони — захисники шахт від надмірного людського втручання. Насправді шахтарські духи є слугами Короля підземного світу, охоронцями древніх секретів і сили, яку нікому з простих смертних не дано зрозуміти. Тільки обраним, як наприклад Луї... і Едвард, звичайно.

 Тим не менш шахти залишилися позаду... або, точніше сказати, залишилися нагорі. Обвал став ключовим моментом, завдяки якому вони змогли переміститися з одного похмурого лабіринту в інший, але більш чарівний і таємничий.

 Друзі разом зі своїми викрадачами знаходилися всередині карети, яка плавно котилася вперед, оточена туманною димкою і приглушеним світлом метушливих ліхтарів, що слідували за нею. Вона не була витонченою чи красивою... Швидше як великий прямокутний шматок вугілля з ґратчастими вікнами з боків і квадратними колесами, що не торкалися землі. Спереду, на запряженій лаві, сидів кучер. На його ідеальному білому черепі красувався темний капелюх з довгим пером, а в темних ямках очей замість зіниць сяяло два синіх вогника. Він весь час підганяв коней батогом — таких самих скелетів, чиї кістки мали брудний чорнуватий відтінок.

  Тунель, яким вони їхали, був темний як ніч. Але чим далі вглиб, тим більше на кам'яних стінах з'являлося маленьких сяючих каменів, що відбивали слабке світло ліхтарів карети. Досвідчене око відразу б помітило наявність аметистів, гранатів і топазів... На відміну від звичайних дорогоцінних порід, в цих таївся шепіт магії. 

Якщо зовні панувала тиша, то всередині карети вирував справжній хаос. Духи метушилися навкруги безсвідомого Луї, повністю ігноруючи присутність Едварда. Вони прекрасно розуміли, що виконали першу частину свого завдання аби-як… Ні, звичайно їх план був надійним і продуманим. Та в один момент щось пішло не так.

— Мнямня мну! (він не помер?) 

 Один з пухнастих круглих духів застрибнув на голову Луї і почав підстрибувати, намагаючись його розбудити. Інший пристав своєю мордочкою в його вухо, витягуючи звідти купки вугільного пилу і випадково смикаючи за кучеряві локони... Вони обліпили бідного юнака як клаптики вовни, і кожен з них злегка панікував. Вантаж був занадто цінним, щоб його так просто втратити.

— Ня, ку-ку! (ні, жививй!) 

— Мнуф шнуф! (але він ледь дихає!)

— Ойлеле… (нас вб’ють, якщо він помре…)

— Отюся, шмел наф! Евіл слелля віс уруру... (дурню, а я говорив що рано! Прокляті новенькі з їх впертістю...)

 Вони все бурмотіли дивні слова, вигукуючи і підпригуючи від обурення. До тих пір поки не прийшов Морван. Точніше влетів. Через вікно карети.