Розділ II

                                          Розділ II

 Луї кинув погляд вверх, вдивляючись у темну вежу копра, що виглядала мов шибениця. Ось і колеса для тросів, що підіймають і опускають кліті в шахту. Під нею арковий вхід, викладений каменем, зі стертим написом «Les Enfouis» — назва компанії, якій належала копальня. Довкола нього пашіла дисциплінована метушня: зліва машинне відділення з високими трубами; праворуч ковальня, звідки сиплються іскри; біля котлів клубочиться пара, і чути постійне глухе шипіння. Повільним кроком шахтарі проходили вперед. Початок кошмару зовсім близько.

 Але перед тим як зайти до копра, кожен мав пройти перевірку та отримати лампу. Біля входу стояли наглядачі з книжками в руках, люди які відповідали за кожного працівника. Вони рахують, дивляться чи всі прийшли… Саме вони стежать, щоб зміни вчасно спускались у копальню, щоб жодна вагонетка не стояла без руху, щоб робітники не розмовляли надто багато і тим паче не сміли красти вугілля. Луї ненавидів цих людей. Особливо їх лицемірні посмішки та накрохмалені сорочки… 

— Petit rat, думаєш у тебе голова з заліза!? — чути хтось отримав по потилиці.

 Коли надійшла черга, юнак здав свій жетон наглядачу, після чого отримав номер своєї зміни й гасову лампу. Огюст вмілою рукою запалив її спеціальною сіркою і закрив ключем. Тьмяне жовтувате світло освітило бридку посмішку, від якої по тілу йшли мурахи.

 — Зміна номер один!  — наглядач сунув Луї в руки лампу і підштовхнув вперед. Від цього поштовху у бідолаги ледь спина не хруснула, він мовчки стиснув зуби та пішов слідом за іншими.

 Як тільки родина Мінюр пройшла всередину, в лице Луї вдарив рідний вугільний запах і легкий подих тепла. Там, унизу, уже працюють люди, уже палають лампи, чути гуркіт вагонеток і дзенькіт металу.

 Вони стали в чергу на вузькій платформі, від старшого до молодшого. Їх обдував крижаний протяг, змушуючи кожного кутатися від холоду. Луї притиснувся ближче до спини Клер. Деякі, хто мав пару зайвих хвилин у запасі, стояли біля невеликих пічок, де гріли руки. Ці вогнища зазвичай надовго не затримуються, їх запалювали тільки зранку і ввечері на декілька десятків хвилин… Якщо пощастить. Адже полум'я в шахті несло в собі небезпеку, повітря часто було насичене газами.

 Скрип. Ліфт, що підіймався й спускався на канатах, вміщав небагато людей — п'ятьох або шістьох за раз. Через цей механізм також подорожували вагонетки. Першими спускалися ті шахтарі, які видобували вугілля на найнижчих горизонтах. Там найважча, найнебезпечніша робота. Саме там був найбільший ризик пірнути головою в мішок і більше ніколи не повернутися. Наприклад, Терез і Клер завжди перебували на найвищих рівнях, тоді як батько, Жан, Мішель, і Луї — на нижніх.

— Де там той містер Браун? Вирішив в Англію повернутися? — жартома спитав Жан, ткнувши ліктем в плече молодшого брата.

— Не твоє то діло… — пробурмотів Луї. 

— Та не ображайся! — продовжував Жан, глузливо посміхаючись. — Просто турбуюсь за тебе. Хто ж бо тебе спасе від тих монстрів? Га?

— Перестань. 

— А то що, чумазику?

— Ти…! 

— Ну-ну, малий, краще рота закрий, а то муха влетить. 

— Від-че-пись, — якби не батько поруч, Луї би накинувся на старшого брата з кулаками. Але змушений був стояти на місці, шукаючи поглядом знайому постать серед натовпу інших шахтарів і хаосу робіт.

 Так званий «містер Браун» був другом Луї, і він працював поруч з Мінюрами. Насправді його звали Едвард, а це прізвисько він отримав ще в перші дні роботи через таємничість... Його вважали справжньою англійською загадкою. Ніхто не чув його мови — він мовчав, немов партизан, використовуючи прості жести замість слів. Старий П'єр часто наголошував: «У нього очі як у тих, що бачили вибух…» чи «Он і мову нашу не до кінця ловить, а усе одно дивиться, ніби вшистко розуміє». Особливо любили обговорювати його жінки, тихо, за роботою або вдома.

 Серед усіх замурзаних обличь, обличчя Едварда виділялося найсильніше — в гострих рисах було щось аристократичне, мудре і спокійне. Це притягувало місцевих красунь, таких як Мадлен, Сюзанну та Люсьєнн, які постійно кидали в його бік грайливі погляди і гучні жарти. З цієї причини багато чоловіків його недолюблювали, а деякі навіть не соромилися погрожувати, як тільки бачили Мадлен, що кружляла біля нього.

 За пару років Луї сильно до нього прив'язався. Саме тому, що Едвард був хорошим слухачем, а ще єдиним, хто не сміявся з розповідей про шахтарських духів, які переслідували його.

 Аж ось, нарешті! Знайома постать легким кроком протискається між людьми, впевнено йдучи до нього. Певно, бідолаха затримався при вході. Все через того Огюста.

— Я думав, що ти не прийдеш, — з полегшенням вигукнув Луї, плеснувши друга по плечу.

 Едвард посміхнувся, потираючи забите місце. Він був високим, більш охайним на тлі інших. На голові тріснута каска, в одній руці лампа з номером зміни й кайло... Неозброєним оком помітно, як він мимоволі привертав до себе увагу оточуючих.

— Ти сьогодні трохи затримався. Не скажеш, чому?

— … — чоловік знизав плечима. Очікувана відповідь.

— Неважливо. Головне, що ти прийшов! З тобою мені спокійніше.

— …

— Сьогодні ось, у мене на серці особлива тривога… — прошепотів Луї так, щоб його слова почув тільки друг, що стояв поруч, — І Люсі вела себе дивно. Мовляв знає, що щось жахливе має статися… Розумієш?

 Впевнений кивок.

— А якщо вони… Ти розумієш…?

 Обидва прекрасно знали, про що йде мова, але сприймати справу серйозно не хотів ніхто... або принаймні один з них. Едвард повільно кивнув і, обійнявши плечі стурбованого юнака однією рукою, повів вперед.

 Настала черга спускатися вниз. Луї підняв свою лампу трохи вище, пам'ятаючи про таку-сяку техніку безпеки. Всього п'ятеро людей у тісному приміщенні, яке падало в безодню темної вугільної пащі. Його думки падали разом з кабіною. Все нижче й нижче... Страшніше і страшніше…