Розділ I

Луї стояв біля вікна, у якому ледь можна було побачити обриси людей, що проходили повз через шар каламутного бруду на склі, не кажучи вже про саму вулицю. Його погляд шукав не красивого пейзажу, а місця для ранкових роздумів... Шанс зануритися в мрії, хоч трохи побути в якійсь ілюзії самотності. Проводячи кінчиками пальців по вологій дерев'яній рамі, він уявляв, як тікає від цього нудного життя назустріч яскравому сонцю... Воно було там, за межами їхнього похмурого селища. Пощастило ж тим людям! Сама думка про те, що хтось без перешкод може насолоджуватися теплими променями та купатися в них, як у благословенні, викликала в його серці приплив ревнощів.

 Незабаром, всього через пару десятків хвилин, йому доведеться занурюватися в темряву довгих задушливих тунелів. Єдиним сонцем там є гасові лампи, а тепло променів замінює жар від важких помахів кирки чи кайла. Робота, яка дозволяє їм жити... чи правильніше сказати ледь зводити кінці з кінцями?

 Але щоразу, коли він спускався вниз...

 «Думай менше. Думай менше», ― хитав головою юнак, відчуваючи, як від однієї думки до його грудей підступає знайоме почуття страху.

 Знову. Справа не тільки в страху смерті. Ледь Луї дозволяв собі мріяти, як у свідомості спалахували тривожні спогади... Де з кожного кута дивляться тисячі палаючих очей, немов жадають забрати його з собою в невідомість... Як до його ніг або боків торкається щось, не схоже ні на крижану поверхню стіни, ні на спину товариша. Ігри втомленого розуму? Але скільки б разів він не намагався розповісти про це своїй родині або знайомим, його весь час брали на сміх.

 Притиснувшись чолом до холодного скла, він глибоко вдихнув, прислухаючись до звуків тихого хропіння рідних і глухих кроків сусідів, які вже прокинулися. Спокійно... Тільки б ці солодкі хвилини тиші тривали довше! Коли мовчали роздратовані голоси і пристрасні сварки, коли можна було на хвилинку відпочити.

 Позаду нього спала сім'я ― всього вісім осіб у невеликій кімнатчині, враховуючи самого Луї. Вони тіснилися на трьох ліжках поруч один з одним, як купки дощових черв'яків. В одному з темних, покритих цвіллю кутів стояло старе відро з холодною водою, а тріснуте навпіл дзеркало висіло поруч на стіні. Повітря затхле, просочене запахами поту і сирої землі.

― Що ти там бачиш, хлопче? ― раптом пролунав сонний голос матері.

 Вона щойно прокинулася і тепер напівлежала на краю ліжка, відкинувши потерту ковдру вбік. Її обличчя, опухле від сну і вчорашньої пляшки міцного, спотворилося невдоволенням через головний біль.

― Просто дивлюся, мамо... вон небо червоніє, ― юнак повільно повернувся обличчям до матері. Через відсутність освітлення приміщення занурилося в напівтемряву і він ледь міг розгледіти її згорблену постать.

― То не небо, то копри курять.

― ... знаю.

― От би ти хоч раз поспав, як панські діти... та кому тепер сни сняться! ― чулося бурмотіння, ―– Та най з цим! Розбуди тих телеп...!

 Жінка встала і навіть не потрудившись вмитися чи переодягнутися, поспіхом вийшла з кімнати. Її голос був грубим і гучним, хоча ніхто зі сплячих навіть не поворухнувся.

 Луї важко зітхнув. Його огорнув короткий подих холодного вітерця, який прослизнув з відкритого дверного отвору під час відходу матері. Мурашки покрили його шкіру коли він рушив до одного з кутків.

 Юнак запалив невелику воскову свічку, слабке жовтувате світло відкинуло невеликі тіні на стіни й землисту підлогу. Було щось заспокійливе в цьому. Якби не наказ матері, він би так стояв і дивився на маленький вогник, помічаючи кожне його посмикування, чекаючи, поки всі самі прокинуться. Доклавши величезних зусиль, Луї почав зі свого старшого брата Жана. Грубо штовхнув його в плече, а потім і зовсім щипнув за холодний ніс на лічені секунди перекривши доступ до повітря... Тим же ефективним методом були пробуджені тринадцятирічний Мішель, дванадцятирічна Терез і десятирічна Клер. Наймолодша, Люсі, сонечко їхньої родини, залишилася поза дією суворих реалій і продовжувала спати, згорнувшись калачиком біля ніг батька. Вона єдина, хто не брав участі в хаосі.

 ― Не хочу нікуда-а-а! – скаржилася Терез із страждальним обличчям, натягуючи на себе довгу сіру спідницю з грубої тканини. – Сил моїх більше НЕМАЄ!

― Не скигли з самого ранку, ― бурмотів Жан.

― Я не скиглю! Я спати хочу!

― Дурна, не ти одна!

― Сам ти дурень!

― Ви обоє дурні, ― вніс свою лепту Мішель.

― Ну-ну, годі вам. Світ ще темний, а ви вже гризетесь, наче ті щурі...

 Ніхто не збирався слухати тихих слів батька, і суперечка продовжилася. Трохи поспостерігавши за дітьми, старий лише втомлено махнув рукою. Нехай. Все одно він ніколи не міг з ними впоратися.

З кухні покликала мати, яка за час їхніх зборів встигла приготувати юшку з картоплі та каву з жолудів, а також зібрати невеликий перекус у вигляді черствих шматочків чорного хліба, цибулі та маленького шматочка сиру. Луї не любив пити цей гіркий піщаний відвар, тому з'їв лише пару ложок гарячої юшки. Сніданок пройшов у неймовірній тиші. Ніхто й словом не обмовився, було чутно лише сьорбання і чавкання.

 А після цього родина Мінюр вирушила на зміну, в повній готовності до майбутніх годин мук. Але ледь Луї переступив поріг, як раптом відчув легкий ляпас дитячої ручки по своєму боці. Було нескладно здогадатися, хто це.

— Не йди туди! ― вимогливо заявила Люсі, вказуючи крихітним пальчиком на свого брата. ― Залишся дома!

— Чому?

— Тому що там темно! І там страшні монстри... Вони тебе заберуть!

 Луї присів навпочіпки поруч із сестрою, обійняв її й зарився обличчям у м'яке золотисте волосся. Вдихаючи рідний запах, він сумно посміхнувся. Чи варто йому серйозно сприймати звичайне дитяче хвилювання? Звичайно ні... То чому знов стало так неспокійно?

– У мене є ліхтарик, – запевнив він дівчинку, перш ніж поцілувати її в м'яку щічку на прощання.

– Але одного ліхтарика замало... Тобі потрібно два! Вони захистять тебе!