Епілог

 –  А я ще раз повторюю – робіть, як я кажу, – Магда сердито вперла руки в боки та насупилася на двох молодих чаклунів, один з яких був її молодшим братом. 

 – Це ж храм Морени, – сказав Влас, схиляючи голову. – Як тут можна робити вікна? 

Магда відчула, що її руки починають стискатися у кулаки, але потім кілька разів вдихнула і спокійно відповіла. 

– Як було б чудово, якби хоч хтось мене слухав. Це притулок і школа при храмі Морени. Тут мають бути вікна. А ще – ліжка, столи, дошки й стільці. І багато вікон.

Вона озирнулася кімнатою, що мала з прибудови до велетенського Деянового маєтку стати школою. Не Деянового, – виправила вона себе подумки, – їхнього маєтку. 

Приміщення було просторе і майже ідеальне, за винятком однієї деталі – повної відсутності вікон і даху. І якщо з останнім чаклуни й будівельники вже впоралися, за вікна Магді чомусь доводилося боротися. 

Вона кинула на Власа і його друга з академії останній пильний погляд, що обіцяв наслідки у випадку невиконання завдання, й бадьоро покрокувала до виходу. Завдань при храмі було більше, ніж вона могла уявити – і ось пройшов рік, а будівництво тільки добігало кінця. 

Вона самотужки обрала місцину для храму, сама організувала усе для його відбудови, але школа… це було занадто. Тепер вона розуміла, чому Деян жалівся їй тоді – ще так давно – завдань було більше, ніж могла виконати одна людина. І нічого не могло пройти без її участі – від підписання документів до вибору кольору фарби. 

І Магда відчувала, що це її починає дратувати. 

Дорогою до Деянового кабінету вона поговорила з кількома жінками, перетнулася  з будівельниками й застрягла ще на пів години, й тільки тоді нарешті причинила за собою дубові двері й сперлася на них. 

Деян підняв на неї очі й відразу ж відклав убік папери, над якими сидів до того. 

– Втекла до мене? – запитав він з насмішкою й подзвонив у дзвоника. Магда впала йому на коліна та склала голову Деяну на плече. 

 – Так, – зізналася вона, зовсім не відчуваючи провини. – Чесно, вже навіть бали не здаються такою жахливою перспективою. До того ж стає і справді холодно. 

Деян погладив її плече, і пані Ятка принесла чай, залишивши тацю на столі. Кімнатою поповзли пахощі трав, які сама Магда збирала ще влітку. У Гензі вони були інакші, ніж вона звикла – але від того ще цікавіші. 

– Тоді, можливо, час поїхати на відпочинок. Поживемо у міському домі у Воль-Мунаті, а Лукію залишимо на господарстві. Зрештою, їй вже сімнадцять. 

Магда розсміялася. 

 – Ну, вона відпочивала під час своїх подорожей. Але ти не думаєш, що вона захоче приєднатися на зимовий сезон? 

Деян, не припиняючи обіймати її однією рукою, іншою розлив чай у два глиняні горнятка. Він передав одне Магді, а потім похитав головою. 

– Вона писала, що провела місяць на балах в Алії, а потім ще кілька тижнів – на дворянських прийомах Керна. Думаю, після знайомства ще й з сентрійською знаттю вона нескоро захоче повертатися у будь-яку бальну залу. 

– Що ж, нам на краще. 

Магда позіхнула й визирнула у вікно. Над зазвичай ясною Гензою починали збиратися хмари, але не дощові – сірі й такі, що віщували перший зимовий сніг. Рівно рік тому вона тільки прибула до Воль-Мунату – із видінням у голові, яке тоді було справжнім прокляттям. 

А тепер вона планувала туди повернутися – зі своїм чоловіком, але водночас вільніша, ніж коли-небудь раніше у всьому своєму житті. 

– Думаєш, нам потрібно збиратися вже цього вечора? – запитала вона весело, зазираючи у Деянове око. Він повернув до неї голову: 

 – Невже ти так сильно не хочеш бачитися з кандидатами на посаду вчителів? – запитав він, і Магда одразу ж скривилася. 

 – Я довірила це Власові, раз він вже вирішив вкласти у школу купу грошей. Нехай візьме на себе трошки відповідальності – йому не завадить. А ось нам з тобою не завадить відпочинок. До того ж…

Вона накрутила на палець пасмо Деянового довгого волосся. 

 – Що? 

 – Ми могли б встигнути на перший бал сезону – той, на якому ми зустрілися. 

Посмішка Деяна стала м’якшою. 

 – Та ще зустріч була. 

– Найкраща, – відізвалася Магда. 

Деян різко піднявся з крісла, все ще тримаючи відьму в обіймах, і Магда вхопилася йому за шию. Чоловік зробив кілька стрімких кроків до дверей, але потім різко зупинився. 

 – А твоя відьомська практика? Ти можеш ось так все покинути на місяць? 

Магда відмахнулася. 

 – Без проблем. Допомагати людям – це весело, але і від цього потрібна перерва… – Магда подумала про будиночок у центрі Гензи, куди щодня приходили місцеві, аби просити відьомських чарів і зіль, і задумливо додала: – До того ж там все ще буде Ритка. 

Деян посміхнувся, але трохи недовірливо. 

 – Ти справді хочеш залишити свою справу на десятирічну?