Розділ 42. Літова угода

Магда відчула точну мить, коли її коліна торкнулися брудної підлоги хатини, хоч її зір вже не був таким чітким, як мить раніше. Голову роздирали видіння, які лилися з кожного куточка свідомості – ось тільки цього разу вона вирішила не дивитися. 

Це було складно – значно складніше, ніж вона могла коли-небудь уявити; але водночас так добре. Нарешті обирала вона – вона сама знала, яке її майбутнє, і навіть якщо провидіння мало щось проти, Магда не збиралася цьому коритися. Зрештою, не було ніякого передбачення, якщо вона його не бачила. 

Відривки майбутнього – далекого і близького, відомого й невідомого – пролітали прямо перед її міцно заплющеними повіками. Магда стиснула голову обома руками, випускаючи з пальців скельце. Вона вже не почула, як воно торкнулося землі – у вухах залишився тільки свист майбутнього, яке вона планувала змінити. 

Магда не знала, скільки вона стояла на колінах; час припинив існування і знову не мав жодного значення. Кілька разів їй здавалося, що вона чула сміх, але не була впевнена, чи то їй не примарилося. Хто б сміявся з неї тут – всередині її власної голови? 

…але біле ніщо наступало, і вона не знала, чи зможе опиратися натиску. Провидіння – те, яке раніше наповнювало її такою незвіданою, могутньою силою – почало обертатися проти неї ж самої. Ця міць була нездоланна, не для простої відьми, яка називала себе пророчицею принаймні половину життя. 

І зрештою її захист впав, і Магда навіть не змогла відчути смутку, бо всередині не залишилося сил навіть на нього. Вона… програла. Ось так просто і швидко – і навіть не видовищно. 

Магда стояла серед туману, як це зазвичай і бувало на початку видіння. Але тепер не скидалося на те, що він збирався розвіюватися; він тільки клубочився і ширився в боки, а ще в глибину, й наче насувався всередину її голови. 

Вона була б і рада тікати, ось тільки не знала, куди саме. Жоден напрям не здавався певним, тож вона залишилася стояти, а з її пальців повільно скочувалася кров. Вона чомусь не зникла у цьому витворові Магдиної уяви, а тільки наче стала червонішою та яскравішою. 

Крап-крап. Крап-крап.

Куди ті краплі летіли в тумані? З білого марева диму нарешті почала виокремлюватися фігура – темна, висока і точно нелюдська. Магда не знала, що саме у ній видавало цю неземність, надземність, але це щось вона чітко бачила й відчувала нутром. 

І це чуття також наказувало Магді бігти якомога далі, і до того ж якомога швидше. Ще кілька днів тому вона б скорилася, але зараз… Зараз вона жадала відповідей, а ще в неї закінчувався час – тож вона не мала, куди тікати.

 – Хто ти? – з викликом запитала вона. Поки кров хранителя Женіна ще текла гаряча по її пальцях, Магда ще не відчувала ані страху, ані жаху перед тим, що скоїла – як і перед тим, що очікувало на неї далі. 

Клац-клац-клац. Звук чужого язика проскочив між кубельцями туману і вдарив Магді прямо у п’ятки, тож вона ледь похитнулася. Постать наближалася, але Магда пересилювала себе і не відступала, пальцями ніг зчіпляючись з порожнечею. 

 – Ти не хочеш тікати? – ледь зацікавлено і зовсім не здивовано запитав голос з туману. Він був молодий, і Магда б навіть наважилася сказати – юний, але було в ньому щось, що викликало страх, заціпеніння в руках і тілі й лоскіт у носі, наче повітря враз наповнилося запахом спецій.

Якби Магда вірила у давні легенди й казки, то тут би вирішила, що перед нею стоїть Літ, дух Хаосу. Ось тільки вона була мудріша за це; боги не говорили зі смертними. 

 – Боги можуть робити все, що їм заманеться, знаєш? – голос став ще ближчим, але Магда все ще не могла побачити його власника, тільки туманну і нечітку фігуру. – А я до того ж не бог, а тільки скромний дух. А втім, я зазвичай якраз і роблю все, що мені заманеться. 

Ось тепер Магда й справді заціпеніла. Колись вона попереджала одну дівчину, що передчасна зустріч з Мореною – це найгірше, що може з нею трапитися. Але так вона говорила тільки тому, що не враховувала Літа, бо той був невловний, як дим і вода.

 – Чого ти хочеш? – запитала Магда, намагаючись підтримувати браваду в голосі. Ось тільки він дрижав, а кров на пальцях почала застигати липкими патьоками. 

 – О, зовсім небагато. Тільки б забрати те, що по праву моє. 

Літ виникнув перед нею так різко, що Магда й не помітила цієї миті. Ось вона стояла одна і дивилася в туман, а ось поряд з нею вже з’явився неймовірної краси парубок, одягнений, на диво, за алійською останньою модою. 

 – Ну не голим же мені ходити? – запитав він із напівусміхом, піднімаючи одну брову. Магда відвернула лице, не знаючи, як на це відповідати. 

Вона скоса подивилася на духа, намагаючись знайти у ньому щось дивне, божественне, лячне – але за винятком цього чарівного голосу, виглядав Літ цілком звичайно. 

 – В мене немає нічого твого, – сказала Магда, щойно сенс попередніх духових слів до неї дійшов. Ось чого вона справді наполегливо уникала – так це божественних речей у своєму арсеналі, і неважливо, чи то були дари тріади, чи двійки забутих богів.

Літ криво усміхнувся. 

 – Помиляєшся. Але не хвилюйся – ви, смертні, постійно це робите. 

Магда навіть не стала на це відповідати – та й, відверто кажучи, зовсім не розуміла, що могла б сказати. А протистояти богам зазвичай було зовсім непросто.