Розділ 41. Дорогою до Воль-Мунату

Сніг летів Магді в очі, в лице й на волосся, і вона вчасно не подумала про те, що на висоті може бути ще холодніше, ніж на землі. Вона летіла вже кілька годин, і в її голову почала закрадатися зрадницька думка, що вона збилася з курсу. Коли вона тільки тиждень тому їхала до Фельцнесту, вона була надто зайнята власним нещастям, аби слідкувати за дорогою, тож пам’ятала тільки приблизний напрямок – та й той, як виявилося, неправильно. 

Якби ж тільки вона додумалася запитати дорогу у Власа чи Лукії! Але зараз вона летіла серед гір, що ставали все більш скелястими, і ніде поряд вона не бачила лінії моря. А назустріч їй сунула грозова хмара – та ще й така велика, що Магда зрозуміла – їй потрібно опуститися нижче, аж до самого вершечку хвойного лісу – аби тільки не потрапити в центр бурі. 

Скриня ривками почала скидати висоту, і зрештою ледь не застрягла серед верхніх гілок ялівцю; Магда саме намагалася вирішити, чи їй потрібно взяти вліво, чи вправо, коли раптом виявила, що втратила керування. 

Вона помітила захисні чари надто пізно – вже тоді, коли плетіння скрині в них безнадійно заплуталося й зрештою спало, перетворюючи летючу відьомську скриню на цілком звичайну. Всього мить – і відьма вже почала свій спуск вниз, набагато більш стрімкий, ніж вона й сміла уявити. 

Скриню трохи сповільнили гострі ламкі гілки, і кілька хвойних колючок впилися Магді в руки, волосся, лице.

Вона проїхалася в скрині вниз ближче до стовбура, а потім сталося приземлення, про особливості якого відьма не встигла подумати, коли зачакловувала скриню. Сталося все так, як і завжди – а саме найгіршим можливим чином. 

Скриня бухнулася в засніжену землю, примножена Магдиною вагою, і її викинуло в кучугури. Через біль у кістках та м’язах вона встигла побачити якийсь темний великий силует – не людину, а щось набагато більше. Можливо, будинок. А потім вона відлетіла в небуття, стискаючи рукою віжки скрині, що повільно розсипалися іскрами у неї в пальцях. 

***

Прокинулася Магда вже зовсім не у снігу, і це її неабияк стривожило. Якщо дерев’яна міцна стеля ще могла викликати в неї якусь радість і безпеку, то мотузки, що обплели весь її тулуб і руки – точно ні. 

Вона спробувала сісти, що вдалося їй тільки з третьої спроби, і примружилася. Голова боліла страшенно, наче по ній вдарили мідним дзвоном, і його відголос вона все ще чула у вухах; на руках, ногах і, здавалося, взагалі всьому тілі синців було більше, ніж чистої шкіри, і вона дуже хотіла пити. 

А ще – в кімнаті було майже темно, попри два великі вікна, що виходили на ліс й навіть не були зашторені. Магда провела без пам’яті половину дня і втратила стільки часу на якісь дурниці! 

Вона потягнулася до мотузок і взялася розв’язувати їх за спиною задерев’янілими від довгої нерухомості пальцями, та як тільки підчепила перший вузлик, відчула тоненьку невидиму струну магії, натягнуту через всю кімнату. Струна хитнулася й видала нечутний людському вуху звук, що закінчився на іншому кінці. 

А той, як Магда підозрювала, був прив’язаний до людини, яка її тут і тримала. І нічого хорошого у зустрічі із нею Магда не бачила. Вона швидко стягнула один вузол, а потім й інший, і відразу ж після цього кинулася до вікна. Звісно, про пошуки скрині доведеться забути, але якщо вона зможе досить довго бігти лісом… 

Вона навіть не встигла зламати скло; двері швидко і гучно прочинилися, й вона краєм ока помітила силует – чомусь наче примарно знайомий. Озирнутися й подивитися на нього було помилкою, яка вартувала Магді всієї втечі – бо наступної миті в неї вже летіла якась голка. 

На порозі стояв Женін – із піднятою після кидка рукою. А Магда повільно перевела погляд з нього на свою руку нижче ліктя, з якої стирчало гостре сталеве перо. Чомусь вона відчувала, що рухи її наче відразу ж стали повільнішими, слабкішими, а ноги вже й зовсім не хотіли коритися її волі. 

Вона зрозуміла, що коліна підгинаються, надто пізно. Але на долівку не впала: старий чоловік кількома широкими кроками перетнув кімнату та підхопив її під пахви, а після цього потягнув її вже зовсім неслухняне тіло у куток кімнати. 

 – Ти ж не думала, що втекти буде так просто? – запитав Женін майже зі співчуттям. Він скинув її на тюк з соломою, а потім схилився над Магдиним переляканим лицем.

Вона спробувала щось сказати – можливо, гостре і різке, але язик розпух в роті та не хотів ворушитися. 

 – Я й не смів сподіватися на таку удачу. Ховався в лісах, придумував плани – а тут здобич сама залітає в мої тенета. 

Магда знову не змогла протистояти темряві. Вона кілька разів кліпнула очима, і Женін перед її поглядом розплився, а потім й взагалі зник. Вона тільки відчувала, як отрута повільно поширюється від її руки по всьому тілу, не залишаючи й шансу на боротьбу. 

Вона поволі прокидалася кілька разів – і завжди положення сонця за вікном було іншим. Час спливав, але Магда не могла змусити себе ані поворухнутися, ані сказати хоч слово. Про чаклування не йшло й мови – вона відчувала себе такою ж слабкою, як новонароджене кошеня. 

Втім, коли вона прокинулася вчетверте – на заході сонця – щось змінилося. В голові в неї всі думки все ще перемішувалися в одне неясне місиво, але вона була чистішою, ніж напередодні. Та й руки, нехай з невеликим скрипом, але слухалися її. 

Втім, Магда не поспішала рухатися та повторювати попередню помилку. Спершу вона полежала кілька хвилин нерухомо, прислухаючись до кроків чи рухів в сусідніх кімнатах, скільки б їх там не було, але не почула ані звуку. Або Женін пішов, або ж він сидів надто тихо, аби відьма могла його зачути.