Розділ 39. Кабінет герцога

Коли наступного ранку Магда зустріла Власа перед своїми дверима, одягнена нарешті як відьма, а не придворна дама – у свої звичні яскраві спідниці й десятки браслетів, що дзвеніли з кожним кроком, він відразу ж помітив, що вона анітрохи не відпочила. 

Під очима в неї запали ще сильніші тіні, ніж за вечір до того, а щоки покрилися червоними плямами – наче вона плакала від заходу і до сходу сонця. 

Втім, Магда стояла зібрана й спокійна, і на лиці в неї, як, Влас вже міг сказати, зазвичай, не читалося жодного почуття. 

Магда його лякала настільки ж, наскільки й цікавила. Знайти давно загублену старшу сестру – це, звісно, неймовірно; особливо у випадку, коли вона могла нарешті стати леді де Б’єр й дати йому відтерміновання від шлюбу. 

Ось тільки… Вона була більше відьмою, ніж, певно, сама розуміла. Або ж не довіряла Власові достатньо, щоб говорити з ним відверто. 

 – Як тобі кімната? – запитав він, щоб хоч якось почати розмову. 

Магда неуважно кивнула, і її очі дивилися не герцогові в лице, а крізь нього, і від цього в нього спиною пробігли мурашки. Та за кілька митей погляд Магди прояснився, наче вона прокинулася від трансу, й вона відповіла. 

 – Чудова кімната, дякую. Покажеш мені тут все?

Вона говорила навмисне весело й енергійно – ніби сподівалася, що це допоможе приховати її таке очевидне нещастя. Якби Влас знав її хоч трохи краще, хоч на якісь кілька місяців довше, він би миттєво припинив цей фарс. Сказав би Магді повернутися до Воль-Мунату та поговорити з де Кастро і з’ясувати з ним все.

Але він знав про Магду поки не так багато; тільки те, що вона ненавидить непрохані поради й має неприємну звичку тікати світ за очі, коли натрапляє на перші труднощі чи неприємну правду.

 – Звісно, – сказав він, також натягуючи на обличчя посмішку. – Хочеш почати з південного крила?

Магда кивнула. 

Вона розпитувала про кожну залу, кожен портрет і колону зі, здавалося, найщирішим інтересом і кивала в потрібних місцях, коли Влас намагався знайти відповіді. Ось тільки коли він нагадав їй про те, що говорив всього кілька хвилин тому, виявилося, що вона зовсім його не чула. 

 – А що за тими дверима? – запитала вона жваво, блідим пальцем вказуючи на масивні дерев’яні двері, які Влас не відчиняв вже як кілька років – і сам донедавна не міг зрозуміти, чому. 

 – Не впевнений, що ти хочеш туди йти, – пробурмотів він тихо. Магда кинула на нього погляд, зовсім відмінний від усіх попередніх – гострий і справді живий, тож наступної миті Влас несподівано сам для себе продовжив: – Це кабінет батька. 

Магда схилила голову, придивляючись до дверей уважніше. Вона намагалася зрозуміти, що відчуває, коли стоїть ось так близько до покоїв людини, що зруйнувала майже все її життя, але.. всередині не було нічого. Одна тільки пустка – без ненависті чи навіть злості. 

 – То туди можна зайти? – запитала вона і, не чекаючи на відповідь, смикнула за дверну ручку. Та піддалася трохи важче, ніж Магда очікувала, але двері все ж трохи прочинилися, і на неї війнула хвиля затхлого, застояного повітря. 

 – Я нечасто туди заходжу, – пояснив герцог, коли Магда на кілька митей відсторонилася зі скривленим лицем. – І покоївки не люблять там прибирати. 

Магда могла уявити, чому. 

З другої спроби двері відчинилися простіше, і вона почекала, поки Влас зайде першим. 

 – Я забрав звідси усе, що потрібно було для роботи, але його особисті речі… Він не любив, коли я їх чіпав, і я не зміг зробити це навіть після його смерті, – він провів долонею по запилюженій мармуровій статуетці, що слугувала за преспап'є. 

Магда прослідкувала поглядом за братом, а потім перевела його вперед – за величезний письмовий стіл, на якому речі стояли так рівно, наче їх виставляли з лінійкою. Майже всю стіну займав портрет, виконаний у майстерно підібраних, хоч і дещо похмурих барвах. 

Сімейний портрет. Сам герцог де Б’єр розкинувся на кріслі, вбраний у камзол, який Магда навіть пам’ятала з дитинства; з масивними золотими перснями та з ціпком у вузлуватих пальцях.Біля нього стояв маленький хлопчик – Магді не довелося довго придивлятися до його лиця, аби впізнати Власа.

В нього тоді, десятки років тому, золотаві кучерики ще не встигли перетворитися у копицю розкуйовдженого неслухняного волосся, а маленький костюмчик з бантиками ще не замінив плащ чаклуна. 

А позаду, в тіні герцога, стояла жінка, якої Магда ніколи не бачила. Вона була красива, нехай її краса і не кидалася прямо в очі; а ще вона зовсім не була схожа на Магдину матір. Тендітна, струнка, хвороблива навіть на вигляд – і дуже нещасна. 

Навіть на портреті її рука застигла за кілька сантиметрів до плеча герцога, наче вона не могла знайти в собі сміливості й покласти її на нього. В очах в неї не було нічого, що могло б розповісти їй більше, і скільки б Магда не вдивлялася в образ невідомої, перед нею не з’явилося жодне видіння. 

 – Це твоя матір? – запитала вона зрештою, все ще не в змозі відвести погляд від портрета. Звісно ж, у кабінеті герцога не було жодної згадки про те, що в нього була ще одна дитина, а тим паче – інша жінка, яку він колись, певно, кохав.