Розділ 37. Обов'язок і реальність

Любий Деяне, залишатися у Воль-Мунаті далі я не можу. Річ зовсім не в тобі, бо тебе я кохаю – і шкодую, що не наважилася сказати в очі, коли ще могла. А тепер все це вже неважливо. Я знаю, що просити твого пробачення – це вершина безумства, але все ж прислухайся до останньої поради ворожки: забудь про мене. 

Забудь про одруження й забудь про прокляття – тепер воно не тримає жодного з нас. Причину, з якої я йду, назвати не можу, але важливість її не викликає сумнівів. Сподіваюся, ти ще станеш щасливим – хоч і без мене поряд. 

Твоя Магда.

Втім, як би Деян не спішив, Магда точно була швидшою; вона пробігла коридорами для слуг й вибралася на вулицю через якісь невідомі їй двері. Вона побоялася шукати диліжанс чи карету й витрачати на це дорогоцінний час, тож тільки накинула на голову каптур і  кинулася в дощ, як була, не використовуючи навіть чарів – надто вона була налякана і знервована, аби вони вийшли як слід. 

Коли вона добігла до салону, і з третьої спроби відчинила двері, була вже вся мокра до нитки. В грудях пекло, але вже не від прокляття, а від швидкого бігу; Магда зачинила за собою двері із гучним стуком та припала до них спиною, важко дихаючи. 

Всю дорогу їй здавалося, що Деян вже десь майже за спиною, наздоганяє її, хоче почути пояснення, яке його однаково не вдовольнить. Вона закрила двері на замок, ланцюжок, а потім ще й додала закляття – тільки після цього кинулася нагору, до своїх речей. 

Попри те, що її салон виглядав якщо не розкішно, то принаймні змушував затримувати подих на мить усіх, хто до нього заходив, її помешкання нагорі було зовсім не таким вражаючим. Вона знала, що обживатися тут немає жодного сенсу, тож й не стала прикладати до цього зайвих зусиль. 

У великій скрині чимало речей вже лежали, так і не розкладені з її попередніх подорожей, тож вона тільки позакидала материні сукні, на які дивилася тепер ледь не з огидою, доклала всі зілля, карти, кришталеву кулю – решту речей, що допоможуть їй створити свою справу на новому місці.

В самий куток обережно запхала мішечок, туго набитий золотом – все ж у Воль-Мунаті платили їй добре, і бідувати не доведеться ще принаймні пів року. А втім… тепер вона була сестрою герцога. Певно, що їй не доведеться бідувати вже й всю решту життя. Вона могла б навіть залишити увесь свій крам тут і не працювати більше жодного дня – що, як вона уявляла, і робила більшість дворян. 

До обіду дощ не закінчився, а під вечір лити почало навіть сильніше, ніж вранці, і Магда вже почала побоюватися, що поїздку доведеться скасувати через розмиті вщент дороги, але кам’яна плитка за вікном виглядала міцною. Вона сподівалася, що й магія в диліжансах через воду також не вийде з ладу. 

Майже весь день Магда просиділа біля вікна – у страху, що ось-ось побачить когось через щілинку у фіранці. Втім, ніхто не приходив, і з невідомої причини це чомусь дратувало й лякало її навіть більше. Побачити першу зірку у таку погоду було неможливо, та відьма була переконана, що це тільки означало настання темряви, тож щойно сутінки впали на сусідні дахи, вона вибралася до піддашка салону й обхопила себе за плечі, очікуючи водія. 

Стояти їй довелося зовсім недовго. 

 – Магдо! 

Вона здригнулася від вигуку, що проривався через шум води. Вона знала цей голос аж надто добре, і тому ледь поборола бажання заскочити назад додому та міцно причинити за собою двері. Втім, від Деяна вона б там однаково не сховалася, а їй потрібно було чекати на візника. 

Вона нічого не відповіла на його крик, а тільки відступила далі в тінь та притиснулася спиною до стіни. Та це було дурницею; вона не могла розчинитися в повітрі; і навіть її відьомські фокуси, здавалося, припинили діяти на Деяна. 

Він з’явився у хмарі пару й води – весь мокрий, без парасолі й плаща, в самій тільки сорочці, що липла до тіла. 

 – Ти! – зревів він, переходячи на біг. За кілька кроків до неї він різко спинився. 

Пасма його темного волосся налипли Деянові на щоки та лоба, а на вилицях з’явився гарячковий рум’янець. 

 – Ти… – повторив він знову, але вже розгублено; він повільно перевів погляд з Магдиного одягу – зовсім не такого, як вона носила раніше – до дорожньої скрині, що стояла в неї в ногах. 

 – Чому ти тут, Деяне? – запитала вона повільно, відвертаючи лице. Дивитися на нього, знову нагадувати собі, що вона могла мати, що вона мала тільки день тому, було просто нестерпно. 

 – Ні. Ні, це що ти тут робиш? – запитав він, знову підвищуючи голос, аби перекричати вітер й дощ.

Той, здавалося, полив суцільною стіною, і вже навіть піддашок не рятував Магду від крапель. 

 – Я написала листа, – тихо, але чітко відповіла Магда. Вона не дозволяла жодній емоції прослизнути на своє обличчя, бо знала – щойно Деян побачить її слабкість, втекти буде просто неможливо. 

 – Так. Я бачив. І навіть прочитав – чотири рази. І знаєш, – у голосі чоловіка з’явилася жовч, якої Магді не доводилося чути вже досить давно. – З кожним прочитанням він мав все менше і менше сенсу. Про що ти взагалі думаєш? 

Магда майже проти волі підняла до нього очі. 

Про тебе – така відповідь була не надто вдалою.