Розділ 35. Біля вівтаря

З десяток світлячків проявили силует вже тоді, коли Лукія повисла в чоловіка на шиї, і Магді світло теж було не потрібне. Вона впізнала Деяна по ході, по простому камзолу й по тихих кроках ще до того, як справді його побачила. 

Лукія відійшла в сторону, щось говорячи, та Магда не чула ані слова, наче вітер раптом піднявся надто сильний і заглушував усі звуки. Вона тільки підійнялася й на дерев’яних ногах пішла до Деяна, що дивився прямо на неї. Кожен крок здавався надто повільним й пришвидшеним водночас, як ніби вона опинилася у дивному чарівному вирі. 

 – Магдо, – сказав Деян тихо, майже прошепотів у траву між ними. 

Вона нічого не відповіла, наближаючись далі, і ближче – не знаючи, що хоче зробити більше: кинутися йому на шию чи ігнорувати за те, що він без попередження покинув її на тиждень. 

 – Я… мабуть, я піду, – пробелькотіла Лукія із піднятими бровами й позадкувала назад, а потім й взагалі припустила стежкою, нарешті лишаючи їх наодинці. 

 – Деяне, – кивнула головою відьма, зупиняючись на відстані кількох волосинок від чоловіка. Їй довелося задерти голову, аби дивитися йому в очі, і за мить вона пожалкувала про це; надто гарним він був, надто літня була ніч, і надто сильні пахощі саду, аби вона могла по-справжньому на нього сердитися. 

Він взяв її долоню у свою руку – повільно, готовий забрати її будь-якої миті, якщо тільки Магда виявить таке бажання – проте вона тільки сильніше стиснула його пальці. 

 – Не бажаєш прогулятися? – запитав він з лукавою посмішкою, якій віщунка чомусь не могла протистояти. 

 – Залюбки, – тільки й сказала вона, ступаючи на стежку першою – тільки для того, аби не дивитися на Деяна та почати нарешті мислити тверезо. Вона мала йому сказати про прокляття. Щасливі новини – він, певно, зрадіє. 

А ось далі… Далі Магда не знала, чого чекати. Чи Деян забажає розірвати їхні заручини, яких насправді так й не було, хоч Магда й носила перстень його родини? Чи він розгубиться? 

Вони повільно йшли стежинкою, що ставала все тоншою й тоншою – і кожен у своїх думках, хоча очі Магди кожні кілька кроків чи не проти волі скошувалися на Деяна. Вони зупинилися на якійсь галявинці – Деян просто завмер, і не рушав далі, тож і Магда стала поряд з ним. 

 – Я знайшла…

 – Знаєш, ти…

Вони почали одночасно, і водночас затнулися, даючи іншому можливість продовжити. Магда відкрила рота, і Деян це зробив разом із нею; потім вона зітхнула, і Деян зробив те саме. 

 – Кажи вже, – видихнула вона зі смішком, коли мовчанка стала аж надто ніяковою. 

На цю віддалену галявинку світлячки долетіти ще не встигли, і голови їм освітлював тільки тонкий, зовсім непевний серпик місяця. 

Деян подивився їй в очі, і тільки їх Магда й бачила виразно на усьому його лиці; Деянове темне волосся впало йому на плечі та залоскотало Магдине передпліччя, тож вона посунула чуже пасмо, заправляючи його Деянові за вухо. 

 – Ти мала рацію, – розчаровано сказав Деян, але в його лиці була тільки теплота. – Женін як крізь землю провалився – ми його так і не знайшли. 

Магда задавила посмішку й слова “а я ж казала” ще в горлі, й натомість співчутливо схилила голову. 

 – Мені шкода. Справді, – вона затнулася на півслові. В очах Деяна було щось ще; він хотів щось їй сказати й ледве стримував себе, весь неспокійний і знервований. – Щось не так? 

Деян відійшов на крок. 

 – Так і ні. Прокляття – воно стало сильнішим. Я відчував його весь тиждень, і ще ніколи воно не приносило стільки неприємностей. Можливо, через те, що я був далеко від тебе. 

Магді теж ломило кістки, коли вона думала про Деяна весь цей тиждень, але вона й не думала списувати це на прокляття – бо знала, що всьому вина вже не воно. 

Вона повільно кивнула. Як і писала її матір, залишалося часу у неї зовсім небагато. Але, на щастя, і його стане. Вона вже майже відкрила рота, аби розповісти, та Деян продовжив. 

 – Я знаю, що одруження – це те, що чекає на нас попереду – я готувався до цього роками. Я знав, що не матиму кохання у шлюбі, й заради Лукії, заради себе, і навіть заради тебе, хоч і не знав тебе тоді – був готовий пожертвувати цим. Але тепер… 

Він урвав себе та обома руками взяв Магдині долоні, підносячи їх до своїх грудей. Вона відчула кінчиками пальців, як гупає його серце, як тече його кров, як судини вибивають швидкий ритм. 

 – Я не можу одружитися з тобою, Магдо, поки не скажу тобі, що відчуваю – бо це мучило мене кожного дня останній тиждень. Не тільки тиждень – раніше, набагато раніше. Ти… справжня відьма, ти знаєш це, – він дивився майже налякано, із захватом і здивуванням, наче кожен погляд на неї був для нього першим. – Ти пробралася в кожну мою думку, в кожну кістку мого тіла, в кожну частинку серця. Ти приворожила мене – інакше я не знаю, як пояснити те, що без тебе і світ здається пустим. 

Він глибоко, уривчасто видихнув, а Магда тільки тоді зрозуміла, що сама вона не дихала – завмерла, як миша перед котом. 

 – Я шукаю тебе поглядом повсюди, куди не піду, я прислухаюся до твого голосу у шумі натовпу, і скільки б я не тікав, це просто неможливо. Цей тиждень був пеклом, Магдо, – він подивився на неї з таким вогнем в очах, що шкірою відьми пробіг табун мурашок. – Але час без тебе змусив мене нарешті усвідомити те, що я мусив знати давно. Я кохаю тебе.