Розділ 33. Життєва брехня

Карета з гербом де Кастро домчала їх до міського маєтку за лічені хвилини. Вони обидві були вдягнені, за наполяганням Лукії, у довгі плащі з каптурами, хоч Магда й була переконана, що в цьому немає жодної необхідності. 

Навіть якби раптом щось таке сталося і їх би впізнали, вони не робили нічого злого й забороненого; кожна з них мала право бути у цьому домі, тож відьма не бачила причини ховатися. 

Всередині нікого не було, і маєток зустрів їх добре змащеними петлями дверей та натертою до блиску підлогою, але вони не помітили жодної служниці, дворецького чи кухарчука. Магді не довелося навіть кидати на Лукію здивований погляд перед тим, як вона пояснила:

 – Ми відпускаємо усіх у відпустку, коли нас немає. Який сенс тримати їх у величезному маєтку й витрачати магію кристалів, коли нас тут навіть немає? 

І знову ж таки, слова Деяна через уста Лукії. Здавалося, йому була зовсім чужа світська розкіш – попри те, що він виріс саме серед неї. 

Лукія підхопила віщунку під лікоть та повела її вже наполовину знайомими коридорами. Вони піднялися на другий поверх та зазирнули у те зачинене крило, де провела кілька днів сама Магда під час своїх “гостин” у Де Кастро, але потім рушили ще далі – до кінця коридору. 

 – Наш батько і його предки любили… театральність, – сказала вона Магді, коли вони спинилися перед пустою кам’яною стіною. Магда вже бачила, що щось з нею нечисто – потоки сили кружляли тут й там, заплутуючись між камінцями й вириваючись на волю – з середини тієї кімнати, яка ховалася за стіною.  – Тож не смійся, будь ласка. 

Магда коротко кивнула, бо сама вона не бачила у прихованій бібліотеці нічого смішного – тільки чудовий спосіб захистити своє майно на випадок крадіжки чи непроханих гостей. Втім, за мить вона зрозуміла, про що говорила Деянова сестра. 

Лукія торкнулася якогось камінчика – не простим рухом, а вклавши у пальці якесь хитре заклинання, яке Магда ледь зуміла розгледіти, хоч й не відривала від дівчини очей. Кілька плетінь почали крутитися навколо стіни невидимим оку танцем, й вже за мить вона почала дрижати та труситися. Магда очікувала, що стіна просто розійдеться перед ними – як ті приховані двері у Деянових покоях у палаці. Втім, цього не сталося. 

Натомість камінці почали дрібно рухатися й наче ставати меншими, стиратися у порошок. Це займало надзвичайно багато часу, й до тієї миті, поки за камінням Магда зуміла побачити справжню бібліотеку, вона вже встигла спертися на стіну і неабияк знудитися. Але Лукія стояла нетерпляче й постійно притоптувала ногою, наче від цього її руху камінці мали б почати рухатися швидше. 

Нарешті останній опав їм під ноги ледь помітним пилом, і вже тоді Магда по-справжньому зазирнула всередину. Всього за мить з її грудей вирвався видих – сповнений здивування й розчарування. 

Вона не знала, чого очікувала; можливо, тисяч височезних стелажів аж під стелю, таємних ходів і величних арок, стосів книг, що могли підпирати стіни своєю вагою… Але натомість полиці були майже пусті. Пусті, припалі пилом і зовсім, зовсім нецікаві. Лукія помітила її розчарування і ніяково посміхнулася. 

 – Я ж казала, що майже все перенесли у нову бібліотеку, ближче до Деянового кабінету й моїх класів, – сказала вона, ступаючи всередину. – Тут він велів залишити тільки непотріб. Тож крім цього відьомського трактату навряд чи тут трапиться ще щось цікаве. 

Магда була схильна погодитися. Вона не бачила на полицях нічого, що могло б прикувати її увагу: тільки запилюжені пачки старих газет, списаного рахунками паперу та якихось зовсім вже дурних книжок. Дивно, що Деян не позбувся всього цього назавжди; а, можливо, ще просто не встиг – не за всією тією роботою, що він звалив собі на плечі. 

 – То де він? – запитала Магда, озираючись. Зала все ще носила на собі сліди колишніх розкошів, але все справді цінне, що колись тут було, вже давно винесли, і про багатство й марнотратство попереднього маркіза нагадували тільки світлі сліди від картин на стінах та запилюжена кришталева люстра, що звисала на кілька метрів від стелі: така велика, що могла б когось вбити. І Магда була рада, що Деян вирішив відмовитися від цієї надмірності, й в новій його бібліотеці книги підсвічували звичайні кристали. 

Лукія пройшла на кілька кроків вперед та вилізла на стільчик. Вже з нього вона потяглася до одного з верхніх стелажів, і, покопирсавшись кілька митей, дістала звідти невелику книжку, що радше нагадувала нотатник. 

Назвати його трактатом у Магди б вже не повернувся язик. Та враховуючи те, що це була книга, написана справжньою відьмою, вона мусила б віддати їй належне. 

 – Ось, – Лукія передала записника Магді й відступила. – Я… залишу тебе тут, мабуть? Поїдемо додому через дві години, – на здивований погляд віщунки вона відізвалася: – Тоді змінюються палацові патрулі, й нас помітить менше людей. 

Магда подивилася на Лукію новим поглядом, але нічого не сказала. Все ж сестра Деяна повністю вдалася в нього – й навіть більше, ніж вони обидва визнавали. Відьма кивнула, не здатна більше звертати увагу на Лукію: записник майже пік їй руки, благав розгорнути, і якесь чуття, яке було важливою і від того не менш невловною частиною відьомства, підказувало їй, що це воно. Тут, у цій невеликій, списаній від руки книжечці мали бути відповіді на усі її запитання. 

Лукія пішла геть, а Магда, змахнувши пил з обшитого шовком стільчика, сіла за стіл, розклавши перед собою книгу. Чомусь вона затримала подих, не насмілюючись опустити погляд на сторінки. Але коли вона зрештою це зробила, відірватися було вже просто неможливо.