Розділ 32. Довге очікування

Лукія сиділа біля її ліжка вже не перший день – шостий, якщо точно. І як би Магді не подобалася її компанія, сидіння в межах однієї кімнати набридло їй ще п’ять днів тому. 

 – Все ще жодних новин? – запитала вона вже майже без надії, коли Лукія повернулася зі служницею, що несла обід. 

В покоях принцеси, де Магда і мусила видужувати проти своєї волі, було достатньо місця, аби вмістити половину палацу, але допускали туди тільки одну служницю, Лукію, Власа та Деяна. Та останній не з’являвся з моменту їхньої розмови, і Магда відчувала, що невисловлена напруга між ними продовжує рости. 

 – Ні… – тихенько відізвалася Лукія, ставлячи на стіл кілька книг – ті, що Магда просила принести з бібліотеки. Звучала вона й справді розчаровано – певно, брат говорив їй не більше, аніж Магді. 

 – Це така дурниця, – зітхнула відьма, намотуючи швидке коло вітальнею. – І він сам це знає! Вони вже не знайдуть Женіна – той знає, як залягти на дно, в цьому я певна. 

Лукія присіла у крісло й сама взялася за книгу, але не почала читати. Тільки подивилася спідлоба на Магду з добрим, тямовитим виразом лиця. Відьма й сама знала, що неспокійна через бездіяльність. Вона не могла повернутися до салону, не могла допомогти Деянові із пошуками королівського зрадника й не могла зламати прокляття. 

Ці невдачі накопичувалися одна за одною та не давали їй спокою. Якби ж тільки вона хоч щось зрозуміла! 

А час все продовжував спливати. Дивне тертя в грудній клітці, важкість, що часом перетворилася на біль, нікуди не зникла. Вона наростала, і Магда знала, що це знак – прокляття скоро здолає і її, й Деяна. 

В них залишався від сили тиждень. А Деян блукав десь Воль-Мунатом чи навіть далі, намагаючись відшукати хранителя Женіна. Наче це взагалі була його турбота! В принцеси було стільки людей – людей, які мали б робити це не через честь, чи чим там ще керувався її непроханий наречений, а через те, що їм за це платили. 

Магда зі стогоном опустила голову на складені долоні. Перед її лицем опинилося ще кілька книг – але вона не знала, чи вони дадуть їй хоч щось. 

Вже скільки переглянуто, скільки досліджено – і нічого навіть не натякає на розгадку. Пошук іншого способу зняти клятьбу, яким вона була так захоплена до замаху, тепер здавався взагалі пропащою справою. 

То, може, вона мусила просто припинити?.. 

Магда кинула погляд на Лукію, що пустим поглядом дивилася на сторінки книги, така ж знуджена, як і відьма. Що, якби вона й справді стала леді де Кастро? Вийшла заміж за Деяна, жила б у його маєтку в Гензі чи Воль-Мунаті? Шукала б, чим їй зайнятися. 

Нарешті припинила тікати – як мріяла ще під час подорожей з матір’ю. 

…скорилася б волі батька; зрадила б обіцянку матері, впала б у власних очах. 

Магда струсила головою і розгорнула книгу на середині. Якщо в неї залишився тиждень, тоді вона б намагалася зняти прокляття тиждень, аби потім не було жалів. Можливо, розгадка вже десь зовсім близько. 

*** 

Розгадка не була близько. Магда передивилася всі томи до одного, перегортала усі записи, вкотре вивчила записник Деяна, що забрала із його маєтку – й все безрезультатно. В жодній з книг не було й натяку на спосіб, який не включав би розплутування якорів прокляття одного за одним – завдання, з яким Магда дуже навряд чи могла б впоратися. 

 – Магдо, в тебе все гаразд? – Лукія підійшла до неї ззаду та поклала руку на плече. Від цього несподіваного жесту Магда здригнулася і підняла голову зі складених рук. Під її долонями чорнило розпливлося, й тепер навіть ті записи, що вона зробила раніше, втратили будь-який сенс.  – Я можу тобі чимось допомогти? 

Магда тільки розпачливо похитала головою, але потім додала:

 – Хіба що ти маєш якісь книги про прокляття, які я ще не бачила. 

…Це було малоймовірно. Бібліотека принцеси була багатою, як і книгосховище самого Деяна. Та й без цих двох Магда роками шукала потрібну літературу – і вся вона виявилася марною. 

Лукія помовчала кілька митей, обдивляючись книги, які лежали перед Магдою. 

 – Пробач, – розпачливо сказала вона. Але потім, за кілька митей її лице стало трохи світлішим, хоч і сповненим сумніву.  – А як щодо… знаєш, відьомської книги? 

Магда миттєво скинула голову. Відьомська книга – це майже нонсенс. Щось, що не мало б мати сенсу. Відьми передавали свої знання від матері до доньки, від наставниці до учениці. В них не було академій, як у чаклунів, і для них не було потреби писати книг. 

 – Що за книга? – все ж запитала Магда, повертаючись до Деянової сестри. Лукія заклала руки за спину й уникала її погляду. 

 – Це… з Деянової бібліотеки – тільки ще старої. В тій частині будинку, що тепер зачинена. Він залишив там усякий мотлох. 

Що ж, значить, книга була несправжньою. Деян би не пропустив трактат про прокляття від відьми. 

 – Якось я показала її йому, – продовжила Лукія. – І він наказав її викинути. Знаєш, до зустрічі з тобою він не вірив у існування відьом. А я завжди знала. Я завжди знала, що щось тут таки є! 

Вона посміхнулася до Магди переможно, а та застигла у роздумі. Якщо цей трактат справді існував… Можливо, у відьми була відповідь там, де чаклуни нічого не знайшли.