Розділ 30. Чари і порятунок

Від її складених пальців почало розходитися світло – в усі боки, яскраво і зовсім не потайно. 

 – Ти! – прошипів Женін, і кинджал його ковзнув вниз. Він не міг не помітити чарів, але було вже надто пізно. Цього разу Магда встигла – була на якісь пів миті швидша. Сяйво заполонило коридор, і, стерши з погляду усе навколо, вибухнуло міріадами частинок. 

Щойно Магда відчула, що її вже нічого не тримає, вона впала на землю, закриваючи голову руками. Шматки тинькування, каменю і мармурових статуй падали вниз, і вона тільки молилася, щоб не загинути від власного ж закляття. 

Все ж була причина, чому матір говорила їй не використовувати його, аж поки не настане по-справжньому скрутна мить – коли нічого іншого вже просто не залишається. 

Вона почула глухий удар трохи далі, і миттєво зрозуміла, що це був Женін, якого відкинуло силою закляття і вдарило у якусь не найближчу стіну. Це ще був не кінець; скоріш за все, він би піднявся за хвильку, тож Магда мусила щось придумати, щось зробити. 

Вона повільно відпустила голову й обережно підняла її, сподіваючись, що падіння уламків вже скінчилося. Поряд із нею чоловік так само повільно і дезорієнтовано підіймався – але він все ще був при свідомості. І, здавалося, дії Магди його радше не налякали, а просто розізлили – зовсім не те, чого вона прагнула досягнути. 

Тінь Женіна з’явилася над Магдою саме тієї миті, коли вона запримітила й схопила до руки шматок тинькування з гострим краєм. Якби вона тільки встигла… 

Женін підходив все ближче, і Магді навіть не треба було дивитися на нього – тільки на тінь на стіні – щоб зрозуміти, що він тримає кинджал. І тримає так, наче нарешті взявся за Магду серйозно і не збирається зволікати й миті. 

Але раптом…. Магда не знала, як вона не зрозуміла цього раніше – можливо, через те, що в вухах у неї все ще дзвеніло від вибуху, або ж через страшенний переляк, від якого пальці трусилися і пітніли – але її чари розірвали мильну бульку тиші навколо коридору. 

Вона чула дощ; вона чула скрипи й шерехи та, що найголовніше – вона чула тупіт чужих ніг, до того ж ще й не одних. Ще трохи, їй потрібно протриматися зовсім трохи! 

Кинджал Женіна піднявся в повітря, і Магда, все ще сидячи, почала відповзати назад. Кожна кістка її тіла боліла, а шкіра відчувалася як суцільна подряпина, та вона не мала, не могла зупинятися. 

Слабенький щит не захистив її від замаху кинджала – тільки трохи згладив його й відвів від грудей до плеча. Лезо мазнуло по шкірі, залишаючи по собі рану, глибину і тяжкість якої Магда не могла оцінити – в ту мить вона надто переймалася тим, аби піднятися на ноги, не впустивши свою єдину зброю – частину ліпнини зі стелі, що вдало впала, створивши гострий край. 

Та Магда не знала, чи він буде достатньо гострим, аби захистити її від Женіна. Вона таки зуміла стати на ноги, вільною рукою і спиною спираючись на найближчу стіну, але Женін вже був зовсім поряд. Ще один удар вона, певно, відобразити не зможе. 

Вираз лиця чоловіка вже був яким завгодно, але не спокійним. Його зморшкувате обличчя налилося люттю й невдоволенням, і вбивство Магди вже не було тільки суворою необхідністю для виконання його плану; воно б принесло йому неабияке задоволення. 

 – Мала кур— 

Він почав говорити, коли підходив до неї, але закінчити не встиг. Все сталося так швидко, що Магда навіть через години після інциденту не могла зрозуміти, що ж стало причиною – чи то те, що вона ввігнала Женінові шмат тинькування під ребро, чи то те, що хтось вдарив хранителя ззаду. 

Вдарив без жодної зброї – Магда помітила, як зметнулося ребро долоні, а потім кулак. Женін похитнувся. Але на свій вік – та й на будь-який він, як на те пішло – він був сильний як віл, тож на цьому все і скінчилося. Він не впав, не випустив зі стиснутої руки кинджал, а тільки підняв його і навмання вдарив у той бік, де стояла Магда. 

Тільки дивом вона встигла ухилитися, і зброя застрягла між кількома кам’яними плитами – на такій глибині, що Магда мимоволі уявила, що було б з її головою, якби вона була всього на мить повільніша. 

Після цього сталося ще дві речі, порядку яких Магда не встигла вловити: постать, що напала на Женіна, виступила з темряви, й відьма зрозуміла, що то Деян – зі скошеним від гніву лицем; він потягнувся до пояса за мечем – вочевидь, аби провести ще один поєдинок, але це виявилося марним і невчасним жестом. 

Женін, зрозумівши, що його переважають кількісно, дременув до виходу з коридору – протилежного від того, звідки вони обидва прийшли. Деян, піднявши очі, не кинувся за ним відразу – він витратив зайву мить на те, щоб оглянути Магду. 

Вона слабко кивнула йому, і тільки після цього Деян побіг слідом за хранителем – але коридор за поворотом вже був пустий. Деян побіг далі, але в ту мить Магда вже знала, що знайти Женіна прямо зараз не вдасться. Він був надто розумний, аби не підготувати собі план втечі – особливо, якби йому вдалося задумане й він таки вбив принцесу. 

Вона повільно сповзла по стіні вниз, відкидаючи голову назад, і тільки тоді її тіло почало повільно реагувати не те, що сталося. Все боліло – кожен м’яз, кожен орган, кожна кінцівка. 

Женін встиг вдарити її кинджалом двічі – і ще раз ледь зачепив, залишивши подряпину. Вона впала, потім впала ще раз, повзла колінами й ліктями по уламках, виривалася зубами – і все це лишило свої сліди. Від нічної сорочки лишилося саме лахміття, брудне й закривавлене. Магда не хотіла й уявляти, як виглядало її лице.