Розділ 29. Холод кинджала

Магда ще довго не могла заснути, вдивляючись у стелю над своїм ліжком. Що відбувалося із її життям, і що вона мала зробити зараз? 

Втім, коли місячне сяйво зазирнуло у її кімнату через вікно, Магда вже тривожно спала. Промінчик вдумливо промандрував від паркету до трюмо, а від нього – до балдахіна ліжка, який Магда й не подумала зашторити. Коли місячне сяйво нарешті дісталося її руки та лиця, сон її перемінився. 

Деянове лице перетворилося на принцесу Інес – уві сні, в дивній великій кімнаті, яку Магді ще ніколи не доводилося бачити. Вони дихала глибоко – в унісон з іншою людиною, яка стояла за дверима. 

В руках у цієї людини був кинджал, кінець якого гостро зблиснув у нічному повітрі. 

Магда різко сіла в ліжку, намагаючись зловити повітря відкритим ротом. Дихання переривалося, а серце гупало у грудях так голосно, що за ним вона взагалі нічогісінько не чула. 

Це був сон? Чи чергове видіння, яке наказувало їй поспішити? Серце кольнуло відголосом прокляття, і Магда вилізла з ліжка. Навіть якщо це був просто кошмар… Навіть якщо їй просто снилося різне через її розмову з Деяном напередодні… вона мусила перевірити. 

Якщо принцеса загине цієї ночі через Магдину помилку, вона картатиме себе до скону. 

Прокляття кольнуло ще раз, а разом з ним – і розуміння, що вона має поспішати. Що вона мала поспішати ще хвилин з десять тому, що часу вже немає взагалі. Двері її покоїв піддалися важко, і Магді довелося поборотися із захисними чарами, які чомусь не хотіли випускати її зі своїх же кімнат. Втім, ще жодні чари не могли зупинити її тоді, коли вона справді мусила щось зробити. 

За вікном вперіщив дощ, і тільки коли Магда ступила на холодні плити коридору, вона зрозуміла, що знову боса. А ще – вдягнена в одну тільки нічну сорочку. Вона озирнулася на свої двері, а потім легко похитала головою. 

Стояла глупа ніч, а злива стишувала усі звуки. Ніхто б її не побачив і не почув – варто тільки пробігтися до покоїв принцеси та назад.  Цього разу дорога не здавалася їй складною – наче сама мозаїка мармурових плит вела її куди слід, а портрети предків Інес вказували напрямок. 

Коли вона дісталася широких сходів нагору, тривога вже почала стискати горло. Щось було не так. Щось точно було не так. 

Тоді Магда зірвалася на біг – так само як і тоді на балу. Зали пролетіли перед нею одна за одною, й попри те, що жодної з них вона не впізнавала і ніколи не бачила, вона не зупинялася. Одна хвилина затримки могла стати фатальною – навіть одна згаяна мить могла вартувати надто багато. 

Босі ноги вже починало пекти від холоду, коли нарешті ступні зіштовхнулися із килимами – точна ознака того, що Магда вже була десь неподалік від королівських покоїв. Вона знала, де кімната принцеси – Деян розповів їй напередодні. 

Магда визирнула з-за кутка – обережно, хоча й знала, що її не помітили б, навіть якби вона промаршувала перед вартовими. Ті стояли на місці – можливо, не так пильно, як їй би хотілося, але таки не покидали посту. Навряд чи хтось міг би повз них пройти. 

Ось тільки… Погляд Магди метнувся назад – у сусідній коридор, де ряди покоїв продовжувалися далі й далі – для можливих принців, герцогів, і, звісно ж, королівського подружжя. 

Магда майже чула рівні подихи принцеси, майже бачила, як вона розкинулася на простирадлах у кімнатах, які їй не належали. Вона прослизнула у коридор і завмерла за зручною нішею, що ховала її від сторонніх очей. Звуки стихли – не тільки через те, що вона нарешті змогла перевести подих і більше не чула власного загнаного дихання. Дощу наче вже й не було – хоча Магда ясно бачила, як краплі вдаряли по вікну навпроти. Вона не чула шаркання і тихих перемовлянь сторожі, скрипів і шерхотів. 

Хтось наклав на коридор чари, аби не можна було забити тривогу. Хтось і справді планував вбити принцесу цієї ночі. 

Від розуміння того, наскільки це реально, хребет Магди перетворився на чисту сталь. Ким би не був нападник, він усе добре продумав; він знав, коли напасти і як це зробити, аби ніхто і нічого не помітив. 

Тінь пройшла повз нішу, навіть не намагаючись скрадатися. За темрявою Магда не могла розгледіти лиця – тільки приблизний силует, але це було й не потрібно. Людина почувалася себе, як вдома у королівських покоях – знала кожен кут і кімнату. 

Це мусив бути хранитель Женін – колишній храмовник. 

Він дістав кинджал – прямо як у видінні, з тіні Магда помітила його відблиск у темряві. Вона мусила щось зробити. Кинути чари, прокльон, закляття – хоча б що-небудь. Магда здійняла руки, починаючи плетіння. Вона не хотіла вбити Женіна – це б мало що їй дало; а ось знешкодити його, затримати до появи варти… 

Перші іскри чарів з’явилися у неї в долонях, освітлюючи краєчок коридору. Надто пізно Магда спробувала зсунутися далі у тінь чи приглушити світло. Він озирнувся, і відьма побачила точну мить, коли він побачив її лице. І не тільки побачив, але і впізнав. 

Лице Женіна – а це таки правда був він – було холодне, без жодної смаги емоцій. Навіть коли він зрозумів, що його зловили на гарячому, в Женіновому лиці не змінився жодний м’яз. 

Він підняв руки блискавично і все ще тримаючи в одній із них кинджал, і в Магду полетіло закляття. Вона бачила його розмито, але навіть цього вистачило, аби кинутися вбік, і саме вчасно – чари, вдарившись у стіну в місці, де мить тому стояла відьма, вибухнули десятками уламків.