Розділ 27. Давай спробуємо

Прокидатися у незнайомих покоях завжди було дивно. Зазвичай із Магдою такого не траплялося – якщо не брати до уваги всіх її подорожей і того, що дуже часто кімнати, в яких вона прокидалася, і справді були мало знайомі. Але вони були її власні, а не чужі. 

І зазвичай вона не прокидалася в одному ліжку із чоловіком, з одягом, закинутим невідомо куди. 

 За вікном ледь займався світанок, але Магда вже не могла спати. Події попереднього дня не давали їй і лежати, і сидіти на місці – вона мусила щось робити! Прокляття таки можна було зламати; потрібно просто знайти ще один спосіб, інакший. 

Все те, що спробувала Магда до того, було надто складним. Вона не могла розплутати кілька сотень іскор, не помилившись жодного разу, а що далі вона заходила, то сильнішою ставала віддача. Якби вона помилилася пізніше, сила болю, можливо, вбила б її. 

А це зовсім не те, чого вона хотіла. 

Магда тихесенько одягнулася і витратила кілька хвилин на пошук туфель перед тим, як згадала, що згубила їх десь у королівському парку. Як і була, боса, вона відчинила двері й вислизнула із Деянових покоїв. 

Перед тим вона кинула ще один довгий погляд на чоловіка у ліжку. Красивий, страшенно красивий. А до того ж і добрий, і відданий. І заради неї, Магди, багато на що готовий. Ось тільки… 

Ось тільки вона мала вирішити сама – не через прокляття. Вона мала однаково його позбутися, а вже потім вирішити, чи готова вона бути із Деяном. 

Тож вона обережно причинила за собою двері, які приховувала картина і побрела коридором вперед, намагаючись зрозуміти, де ж вона. Коридор їй був зовсім незнайомий, а вид з вікна нічого не дав – якась одна з багатьох частин парку, який здавався нескінченним і через свою загущеність надзвичайно однаковим. 

Тож вона просто брела вперед і вирішила для себе на кожній розвилці брати вліво. Та дуже скоро вона пожалкувала про це своє рішення – бо перед собою помітила лице Власа де Б’єра – і надто пізно, аби сховатися за стіну чи зручний гобелен і не говорити із ним. 

Брат вже помітив її та крокував назустріч – швидко і так, щоб в неї не було й шансу на втечу. 

 – Лорде де Б’єр, – Магда присіла в поспішному реверансі, не зупиняючи кроку повністю, і рушила далі. Сподівання, що Влас зрозуміє, наскільки розмова із ним небажана, виявилися марними – він просто розвернувся у протилежний напрямок від того, який мав до того, і пішов поряд з нею. 

 – І тобі доброго ранку, Магдо, – сказав він з легкою усмішкою. – Бачу, в тебе і вечір був… цікавий. 

Він обвів рукою її зачіску й абияк зав’язану на спині сукню одним широким і невизначеним жестом, на що Магда відповіла тільки сердитим поглядом. 

 – Знаєш, це зовсім не твоя справа, – сказала вона сердито, але чомусь не відчувала всередині справжньої люті – тільки легке розчарування. Вона йшла далі, і тільки перед черговим розгалуженням на мить спинилася, аби знову вирішити, куди ж піти, і вкотре звернула вліво. 

 – Ти хоч знаєш, куди йдеш? – запитав у неї Влас наче невинно, але в ту ж таки мить Магда зрозуміла свою помилку. Вона повернулася назад і обрала інший поворот. 

 – Так. Далі від тебе. 

Влас різко зупинився. І Магді б скористатися можливістю та додати кроку, проте і вона чомусь також стала та озирнулася на брата. 

Лице Власа не було пусте – на ньому вирувало стільки емоцій, що Магда й перелічити не могла. Вона відвела очі – тільки для того, щоб побачити відображення їх обох у великому дзеркалі, що вкривало чи не усю стіну біля них. Вікно ззаду підсвічувало їхні голови й світле волосся – однакового кольору. І їхні носи – такі схожі, як і очі. 

Здавалося, вони обидва взяли від свого батька набагато більше, ніж від матерів. Магда вкотре замислилася, чи була вона для своєї матері постійним, невпинним нагадуванням про події минулого, про старого герцога. 

 – Чому ти тепер не йдеш? – запитав Влас наче спокійно і відсторонено. – Я обіцяю не переслідувати тебе більше. І, що б ти не думала про мого батька та про мене, я людина честі. 

Магді б і справді піти. Вона вже й майже зробила крок, але останньої миті вдруге зупинилася. 

 – Ким була твоя матір? – натомість запитала чомусь Магда, все ще вдивляючись у Власа тільки через відображення у дзеркалі. Він трохи насупився, і їхні погляди у задзеркаллі перетнулися. 

 – Баронесою Вайн-Куд. Вона загинула багато років тому. 

 – То тебе виховував герцог? – запитала Магда здивовано, все ще не відриваючи погляду від натертого люстра. 

Влас кивнув, і слова зірвалися з язика Магди швидше, ніж вона могла їх зупинити. 

 – Співчуваю. 

Вона відразу ж зробила крок назад, хитаючи головою. 

 – В сенсі… я не це мала на увазі, пробач, – пробелькотіла вона, вражена власною розгубленістю. Чому це вона так хотіла поговорити із Власом, коли ще вчора думала, що не хоче більше ніколи його бачити? Невже їй дійсно не вистачало когось на своєму боці? 

 – Нічого страшного, – Влас тільки похитав головою. – Ти права. Дитинство із батьком було… далеким від мрії у багатьох сенсах. І коли ти сказала про це вчора…