Розділ 24. Герцог де Б'єр

Черговий бал вже зовсім не був дивиною, і цього разу Магда вже навіть не переймалася за сукню, а тільки дістала першу-ліпшу із, здавалося, бездонної скрині її матері. А ось що її турбувало – так це зустріч із Деяном, яка точно мала б відбутися. 

Магда була переконана, що побачить карету зі знайомим гербом на порозі свого салону, щойно вийде з нього, але поки що не наважувалася відкрити двері. Вона тільки ще раз оглянула свою зачіску, щоб впевнитися, що пасма лежать як слід – у високій короні із волосся, що туго стягувала чоло, але вільно лежала ззаду. 

За дверима заіржали коні, і Магда кинула останній погляд на своє відображення, а потім зачинила за собою салон. За останні дні вона прийняла чи не вдвічі більше дворянок, аніж до того – і все через ті кілька днів, що їй довелося пропустити. Якимось неймовірним чином, попри всі обіцянки й слова Лукії, всі навколо знали, де саме вона провела цей час, і кидали на неї приховані, а подекуди й ні погляди.

Магда на них не зважала – чи принаймні намагалася. Лорд, на щастя, не показувався, але відьма чомусь не могла цьому радіти так, як сподівалася. Тепер над головою нависли десятки, як не сотні питань. І перше, найважливіше з них – чи змінював щось той поцілунок? Чи він змінював все? А, можливо, нічого?

Карета стояла перед самими дверима, і Магді не довелося пройти й десятка кроків перед тим, як кучер подав їй руку і допоміг забратися всередину. Вже в цю мить вона підібралася і заозиралася по сторонах в пошуках Деяна, але не помітила його. Не було чоловіка і в кареті. 

Натомість на сидінні навпроти неї лежав невеликий пакуночок. І записка. До неї Магда потяглася у першу чергу і розгорнула чомусь одразу ж неслухняними пальцями. 

Люба Магдо, на жаль, не можу забрати тебе сьогодні особисто. Все розкажу при зустрічі. Чекаю тебе на балу із нетерпінням, але, будь ласка, вдягни те, що в коробці. Всі запитання – потім. Твій Деян. 

Твій Деян. Твій. Він не був її, Магди, він був свій власний, так само як і вона не належала йому. Поцілунок нічого не змінював. Вона все ще мала звільнитися від прокляття. 

Магдині пальці майже самі собою потяглися до пакунка. Вона обережно розплутала мотузку, відклала в бік папір, і коли в неї в руках опинилася прикраса, Магда заледве поборола бажання кинути її на підлогу слідом за сміттям. 

Перстень. Невже він… знову? Подумав, що як леді подарувала йому поцілунок, то вже й готова до заміжжя? 

Але за мить Магда зупинила ці думки. Перстень був не той. Вона не дуже добре пам’ятала кільце, з яким Деян намагався освідчитися їй вперше, але воно точно було тоншим, із якимось синім каменем посередині. А цей був широкий, із печаткою, що за правильних умов цілком могла б слугувати за кастет, і точно чоловічий. Його зменшили закляттям, але фасон точно не надто вдало пасував до її жіночої руки. 

Магда обережно приміряла перстень на середній палець і подивилася на нього на світло. Виглядала вона відверто недолуго. Вона покрутила руки в усі боки, намагаючись знайти хоч один вдалий ракурс, і застигла. 

Мара впала на неї так само несподівано, як і більшість видінь. Ось тільки це було таким чітким і конкретним, що Магда знала точно – це не майбутнє, а минуле. Минуле, свідком якому вона була сама. 

Кільце ледве вміщалося на м’ясистому пальці й поблискувало в напівтемряві. 

 – Байстрючка? А визнати ти її не можеш? – запитав з огидою власник персня. 

Другий голос Магда, здавалося, впізнала ще до того, як він зазвучав. 

 – Багато честі буде. Ти або береш байстрючку і договір, або не отримуєш нічого. Хоча… ні, ще є відьма – за хороші гроші можу дати тобі і її. 

Чоловіки сиділи у невеликій курильні – кімнаті, куди Магду малою не впускала матір, але вона її однаково пам’ятала. Там ніколи не розвіювався дим і завжди пахло алкоголем. А цією курильнею завжди пахнув батько. 

 – Стара? Ні, відмовлюся. Краще б зладити за мого сина цю твою Магду. Яке дурне ім’я – і як ти таке дозволив?

Далі вона не чула – матір відтягла її вбік, і няньки повели малу герцогську байстрючку в сад. Відьма ж залишилася стояти перед дверима, напружено вслухаючись у розмову. 

Через кілька тижнів вони назавжди покинули герцогський маєток і почали життя у погоні. Магда більше ніколи не бачила свого батька – окрім фотографії у газеті із некрологом. 

Цей перстень, який вона тепер крутила в руках… Він належав Деяновому батькові – не меншому негіднику, який також доклав руку до того, що тепер вона була прокляттям пов’язана із Деяном. 

І він просив її одягти його – та ще й без зайвих питань! Магда гмикнула, ще раз прокручуючи перстеник на долоні. Що ж, вона могла це зробити – та тільки через те, що тон записки здавався досить серйозним, – але дуже сподівалася, що у Деяна знайдеться хороше пояснення тому, що ж відбувалося. 

Вона стисла губи й вдягла перстень. На середньому пальці він спершу сидів трохи завільно, але всього за мить наче стиснувся, а потім… зник. Вона все ще відчувала його холод і вагу на руці, але ніхто, і навіть вона сама, не міг його побачити. 

Що ж, яка б магія не була тут залучена, Магда була тільки вдячна. 

Цього разу карета спинилася прямо перед парадним входом маєтку, залишаючи Магді подолати тільки два довгі й надміру пишні коридори. Вона зайшла до зали, підібравши спідниці та відразу ж озираючись у пошуках Деяна. Вже знайома зала блищала вогнями, сотнями свічок і яскравими сукнями дам, і помітити за усім цим чоловіка було зовсім непросто.