Розділ 23. Батьки і діти

Висушити одяг було просто, і Магді для цього знадобилося тільки прошепотіти кілька слів собі під носа та змахнути руками. І тепер, коли паніка не застилала їй очі, вона хвильками навіть змогла підігнати човник до берега, де Деян перевернув його як слід і знову прилаштував весла. 

 – То чому би тобі не займатися цим? – запитав він, знову загрібаючи веслами. Навіть попри страшенну невдачу із падінням у воду, він відмовився відразу ж повертати її до дворян і вирішив проплисти коло навколо озера. Магда не пручалася – зрештою, вона була не так вже й проти. 

 І вона не могла зрозуміти… коли Деян запитав її про прокляття, вона роздратувалася, але водночас… Водночас вона відчула розчарування. 

Бо він її не поцілував. 

Але більше вона думати про це не планувала – принаймні, не зараз. 

 – Чим це цим? – підозріло запитала Магда, зриваючи квітку лотоса, повз яку вони пропливали й додаючи її до букета. Лотос міг би піти у настій для росту волосся, а кілька суцвіть жасмину, які вона зібрала на березі – у припарку від іскристих пальців. 

 – Допомагати людям. Як ти робиш це зараз, – Деян дивився не неї відкрито, наче не було всієї попередньої сварки й того дивного, незручного моменту – наче йому було так легко викинути його з голови. 

 – Я не допомагаю нікому, – сказала вона холодно. Дивна водорість виглядала так, наче могла непогано доповнити її пахучі зілля для блискучих нігтів. – Я працюю тільки й винятково за монету. 

 – Брехня! – вигукнув Деян, відпускаючи весла і викривально вказуючи на неї пальцем. – Я знаю все, Магдо, а мої люди працюють, не покладаючи рук. 

Магда насупилася. Невже він… слідкував за нею? Та ще й так, аби вона не дізналася про це? 

 – Ти шпигував за мною? – майже прошипіла вона, нахиляючи грізно голову і стискаючи квіти так, що ті повісили голови. 

 – Та що ти! Я б не посмів, – Деян знову повернувся до весел, і вони пропливли повз дивний кущ із пахучими помаранчевими квітами, і Магда не ризикнула їх торкатися. – Мені й не потрібно було. Варто було мені поставити кілька правильних запитань у правильних людей, і мені все розповіли. 

 – І що ж ти дізнався? – Магда схилила голову, насправді розглядаючи спокійну воду. 

 – Що ти не завжди заробляєш на життя гаданнями. І що ти вмієш робити добрі справи, – він посміхнувся Магді. – Ще я знаю, що ти лікуєш людей, і не береш за це й монети. Що ти досі відправляєш зілля в усі села, де колись жила. Місцеві, до речі, від цього в захваті. 

 – Звісно, – сварливо відізвалася Магда. – Ті, які не гнали мене вилами геть через те, що я продала Літові душу. 

 – А ще ти допомогла тоді з Райнською проблемою, – продовжив Деян, наче не чув її слів. – Ти добра людина, Магдо. Просто визнай це. 

 – Я не добра людина. І я не займаюся благодійністю, – спокійно сказала відьма. – Я сама обираю, коли допомогти. І я не відчуваю себе зобов’язаною це робити. 

 – Але однаково робиш. 

 Тут Магді крити було нічим. 

 – Роблю, – погодилася вона. 

 – Але не в Воль-Мунаті? – посмішка Деяна стала хитрою. 

Магда натомість не посміхалася. 

 – Ні. Не думаю, що знать потребує моєї благодійності. Немає нічого, в чому я могла б їм допомогти, – вона зневажливо відвернулася, вдивляючись у своє відображення в воді. 

 – То тобі не подобаються дворяни? – Деян не виглядав надто здивованим, але і потішеним не був. 

 – А що у них має мені подобатися? Поки що дворянство тільки псує мені життя, і нічого хорошого у дворі я не бачу, – щиро відізвалася вона, все ще не повертаючись до чоловіка. 

 – Але ти теж – частина двору, – заперечив Деян із похмурою посмішкою. Він зробив черговий гребок веслами; вони вже проплили повне коло озером, і тепер чоловік веслував до хитрої ілюзії, що відділяла місце сили від решти лиману. 

 – Ні, – коротко заперечила Магда.  – Те, що принцеса примусила мене відвідати кілька балів, ще не робить мене частиною двору. 

Якби не наказ Інес, м’яко замаскований під послугу їй, Магді, нога відьми й не ступила б на мармурові плити її маєтку чи на лаковане дно човна. 

 – Я не про це, – відмахнувся Деян, і Магда підняла брови. – Ти – частина двору за правом крові. Як єдина донька герцога. 

Погляд Магди затвердів, як грудка льоду. 

 – Я не його донька. Від його імені я відмовилася і не збираюся отримувати через нього жодних привілеїв, – останнє слово вона майже виплюнула. – Мене нічого не поєднує зі знаттю – ні виховання, ні матір, ні моє життя. 

На лиці Деяна прослизнули веселощі.

 – Давно мені не доводилося чути щось таке далеке від істини. 

Відьма підняла брови у німому запитанні. 

 – Ти тримаєшся, як одна з нас. В тобі є гідність, в тобі є стать, в тобі є стрижень – і те, що ти не провела у своєму герцогстві й дня за останні два десятиліття, зовсім цього не змінює. 

Магда набрала в легені повітря, але не знайшлася зі швидкою відповіддю. За хвилину вона все ж запитала: