Розділ 22. Таємне місце

Вона відпустила весла і руки Деяна та всілася рівно. 

 – Міг би й одразу сказати, – видихнула вона, відкидаючи волосся назад і обмахуючи лице. Вона відчувала, що почервоніла, і не могла з цим нічого вдіяти. 

 – Та ти мені й хвильки не дала! – заперечив Деян. Весла зметнулися в повітря і воду ще раз, і на якусь мить Магду огорнуло холодне повітря, що радше нагадувало кисіль. Після цього вона опинилася у місці, яке було таким самим як лиман, але водночас зовсім, абсолютно іншим. 

Магда не змогла втриматися від захопленого видиху. Вона озирнулася на Деяна – сама не знаючи чому – просто, щоб побачити, чи він вражений так само. 

Але лорд не дивився на озеро, на недоторканну природу навколо, на смужку неосяжного моря вдалині. 

Він дивився на Магду. Дивився таким дивним, незрозумілим їй поглядом, що вона на мить завмерла і чомусь не відірвала свого. Його блакитне око наче відбивало небо і воду, а жовте – ввібрало у себе саме сонце. 

І щось у цій жовтій, проклятій очниці зблиснуло, і Магда схопилася за груди, намагаючись притлумити раптовий і нежданий біль. Прокляття не давало про себе забути, як би вони не намагалися. Лице Деяна теж скривилося, але він тримався, як ні в чому не бувало – тільки відпустив весла і простягнув руку до Магди. 

 – Все гаразд? 

Вона кивнула головою, нехай і з невеликим запізненням. Біль відступив – хвилею відкотився назад у глибини свідомості й кісток, але він все ще наче вібрував на її шкірі, нагадував, що втекти від нього неможливо. Що він завжди буде переслідувати її. 

 – Що це за місце? – Магда знову озирнулася навкруги, намагаючись ввібрати усю красу навколо. Стрічка лиману, якою вони веслували, у цій заплаві переходила в озерце – таке глибоке і чисте, що Магда бачила камінці та рибок, що неспішно снували десь внизу.

Довгі гілки верб згиналися до води й відбивалися у дзеркалі озера, а зелень і синь тут були наче помножені самі на себе – такі неймовірно яскраві, що складалося враження, наче це місце – чергова ілюзія. 

Ось тільки це точно не був обман. Це було джерело сили – приховане, і від того тільки більш цінне. Вона відчувала, що потоки магії пронизували кожен куточок повітря, кожен закапелок у землі й воді, і сама вона поступово насичувалася цими чарами, наче п’яніла від них. Вже давно вона не була у місці такому приємному і спокійному, як це. 

 – Моя невелика таємниця, – зі спокійною посмішкою сказав Деян. – Ну, моя, і ще Лукії – сімейна. 

Дещо залишилося несказаним. Деян показав їй це місце – чи то тільки через те, що прокляття зв’язувало їх і він був переконаний, що вона стане його дружиною ще до кінця зими, чи то… 

Вона підняла на нього очі. Щирі, сповнені не переможної декларації, а вразливості.

 – Це… неймовірне місце. Я відчуваю його–

Магда запнулася. Магія, яка до того тільки слабко чіпала її своїми вусиками, перевіряючи на міцність, тепер вже лащилася до неї, як той Деянів кіт. Вона підняла краєчок її складно закрученої коси, вона потягла за тканину сукні кудись вниз, вона розпалася на її долонях кількома краплинками роси. 

 – Що? – тільки й встигнув запитати Деян, не відриваючи від неї здивованого погляду. 

Але потім він перевів його вниз – на човен, на воду під ним. Магда зробила те саме – тільки щоб побачити десятки риб – різних розмірів, видів і кольорів, що тягнулися до неї, прагнули шматочків її магії. 

І Магда з радістю їх віддала – однаково вона не змогла б втримати таку кількість чарів всередині. І вони вирвалися. 

Тепла хвиля сколихнула човен, пустила брижі на воді й дісталася трави та гілля верби. Деян сидів, як громом прибитий, і дивився на Магду так, наче вперше її бачив. 

 – Що це було?

Магда видихнула – глибоко, на всі груди, і вільно. 

 – Магія. Чари, – вона подивилася на чоловіка навпроти й додала. – Це було відьомство. 

Деян вражено видихнув. Вихрі сили все ще крутилися невеликими завитками вдалині, тікаючи кудись, але Магда не зважала. Тут ще було достатньо – цієї сили їй вистачило б на все життя. 

 – Невже ти була здатна на таке? Весь час? 

Магда не знала, що його так сильно вразило. Те, що сталося тільки що було їй набагато більш подібне на ярмарковий фокус, ніж передбачення долі, але вона нічого не сказала. 

Вона кивнула, опускаючи у воду кінчики пальців. Кілька особливо цікавих рибок підплили ближче, а як тільки зрозуміли, що на її долоні все ще залишилися чари, до них приєдналося ще кілька, і ще. Магда хихикнула від лоскоту. 

 – Не весь час. Це тільки місця сили дають таку владу. Але я здатна на багато речей – і межі не знаю й сама. Тому…

Вона не знала, чи варто знову говорити про прокляття. Попри те, що вона проводила час із Деяном тільки для того, аби його зняти, псувати мить не хотілося. Вона була надто хорошою, аби закінчуватися так швидко. 

 – Тому ти віриш, що зможеш розплутати проклін?

Деянові очі були м’які, із незрозумілим протиріччям. Наче він вірив їй, і водночас не був радий її словам.