Розділ 21. Прогулянка на човнах

У Воль-Мунаті було море, якого Магда ще жодного разу не бачила від самої миті свого приїзду. Для того, щоб подивитися на хвилі, потрібно було проїхатися з годину каретою, а в Магди зовсім не було ані часу, ані бажання це  робити. 

 – Це не буде прогулянка прямо відкритою водою, – пояснив їй Деян, допомагаючи залізти у диліжанс. Сам він всівся навпроти неї та Лукії. – Так було б надто небезпечно, а ми б не хотіли, якби когось занесло прямо в море. 

 – Ну, я була б не проти, якби це сталося із Гервічами, – несподівано сказала Лукія, визираючи у вікно, і Деян подивився на неї із зовсім легкою ноткою засудження, але нічого не сказав. 

 – Але ж ми не будемо веслувати по піску? – запитала Магда після тривалої паузи. 

Деян похитав головою. 

 – Ні, звісно ж, що ні. Човни зазвичай пропливають Квітковим лиманом, а тоді повертаються спеціально викопаним каналом. Проста поїздка, від якої можуть отримати задоволення навіть найменш підготовані леді. 

Лукія поряд вже не здавалася такою рожевощокою, як кілька митей тому; насправді, її обличчя вже було навіть не білим, а майже зеленим. Деян знову кинув на неї погляд, і Лукія підняла руки. 

 – Я попереджала тебе, Деяне, нога моя не ступить на борт, – сказала вона трохи насуплено. Із самого ранку, щойно перспектива виходити у світ нависла над її головою, Лукія виглядала нервовою та не надто задоволеною, і тільки й шукала виправдань, аби не йти, але всі вони розбивалися об те, що запрошення надіслала принцеса особисто, і не прийти означало б зневажити її, а зараз був не найкращий час, аби це робити. 

На всі запитання Деяна, що не так, Лукія не відповідала, а Магда не вважала себе в праві влазити, тож тільки сиділа тихенько, намагаючись не дихати надто глибоко. 

Останнє вона робила з чистої обережності – адже сукня Лукії, якою та поділилася навіть без прохання Магди, хоч і була їй самій надто велика, але на відьмі сиділа трохи затісно. 

Тож Магда відкинулася на спинку сидіння у диліжансі і визирнула в вікно. Будинки пролітали один за одним – будинки, яких вона насправді жодного разу не бачила, бо не завдала собі клопоту навідати будь-яку частину міста, окрім тієї, де жила. 

Провидіння нічого не обіцяло їй там, тож вона і не поспішала відкинути свої звичні справи й піти дослідити щось в глибині вулиць. Вона не робила цього в жодному місті, де жила, і саме зараз чомусь мимобіжно пожалкувала про це. 

Який сенс в тому, що вона жила роками у якихось місцинах, коли зрештою знала про них не більше, ніж випадкові мандрівники? 

 – Магдо, а ти б… покаталася зі мною на човні? Не переймайся страхом Лукії – він зовсім необґрунтований, і перейматися тобі насправді нічого. 

Вона підняла погляд на Деяна, на його відкрите, трохи насмішливе лице. 

 – Звісно, – легко сказала вона. – Угода є угода. 

Від цих слів чомусь Деян підібрався, і з його очей зникла частина сміху і веселощів, хоч він і намагався цього не показувати. 

Диліжанс зупинився, і їм довелося вийти. 

Хоч Деян весь час і підтримував її за лікоть, на якусь мить Магда забула про його присутність. Ще ніколи раніше… ніколи раніше вона не бачила моря так близько – не з вікна карети, не у видіннях, не у чужих долях. Це було справжнє море – таке, що згодом переходило в океан і не закінчувалося милі, сотні, тисячі миль… 

 – Вражає, правда? – запитав Деян тихо. – Кожного разу, як повертаюсь сюди, здається, що бачу море вперше.

 – До такого видовища і справді непросто звикнути. 

Колись, ще зовсім малою, Магда бачила море, навіть плавала у ньому. Це не було у Воль-Мунаті, і навіть не поряд із ним. Матір тікала дивними, занедбаними шляхами, якими роками не ступала людська нога, і одного разу стежка вивела їх до чогось, що спершу було рікою. Широкою, бурхливою рікою. 

Вони йшли за її річищем два дні, і в момент заходу сонця – найкращий для приготування припарок – вони побачили його. Море було однаково прекрасне і на королівському пляжі, і на закинутому шматочку берега, порослому очеретом і лопухами. 

Деян повів її трохи вперед, кивнувши до Лукії. Та, все ще невдоволено насупившись, пішла у протилежний бік. 

 Магда вже майже відкрила рота для того, аби запитати щось про неї – зрештою, сестра Деяна була такою доброю до неї попереднього дня – але лорд випередив її. 

 – Вона піде, щойно стече година. Придумає, що в неї болить голова, чи ще що… 

Човни стояли на березі лиману рівною лінією – блискучі, новенькі й такі, в яких кожна леді, певно, тільки й мріяла посидіти із бажаним кавалером. І тепер нарешті Магда почала розуміти, чому лиман називався квітковим. 

Всі його береги були вкриті квітучими лозами, кущами троянд і – звісно ж, куди ж без них – ліліями. Ті цвіли однією надзвичайно пахучою стіною, і попри те, що вітер дув в протилежний бік, залишки пахощів все ж долинали до Магди, і вона відвернула голову. Сльози вже почали з’являтися на очах, а ніс зачухався, готовий видавати чихи один за одним. 

 – Ти… – почала вона і чхнула. Деян все ще тримав її за лікоть і одразу ж став між нею та водою, наче намагаючись захистити її від потоку пилку. Це, звісно ж, було дурницею, і аж ніяк не заважало Магді й надалі чхати, але вона оцінила жест.