Розділ 20. Відьомський чай

 – Магдо? – запитав він здивовано, протираючи жовте око рукою. Виглядав він не надто добре: втомлено, виснажено і так, як наче мусив прямо зараз поспати. 

 – Деяне? – відізвалася Магда так само, ступаючи ще на крок вперед. Раптом його риси стали для неї більш зрозумілими – як наче їх вже не закривала маска придворного етикету; в них пробивалося щось найбільш людське і вразливе, що Магді досі доводилося бачити. 

 – Чому ти ще не спиш? – запитав він, піднімаючись з-за столу. 

 – Можу запитати те саме й у тебе. 

Вона злегка посміхнулася, струшуючи зап’ястками. Кілька браслетів на її руках зіштовхнулися з іншими, утворюючи мелодійний передзвін. Знайомий, такий, що заземляє і нагадує, що Магда мусить робити. Чим вона займається і в чому вона хороша. 

 – Робота, на жаль, не чекає навіть у сезон балів, – сказав Деян, підступаючи ближче. Кіт розтулив очі і важко зістрибнув зі столу, примощуючись до ноги господаря. Магда прослідкувала за ним поглядом, і кіт подивився на неї зі зневагою. – А деяка робота не чекає навіть початку нового дня. 

Магда кивнула; стос паперів виглядав і справді загрозливо, і він був не один. 

 – А що за робота? – запитала вона, наче ненароком відступаючи в коридор. Деян вийшов за нею, прикриваючи двері. Світло згасло, і вони залишилися у напівтемряві, де вона могла розгледіти тільки обриси його тіла і відблиски у волоссі й очах. 

 – В мене є своя земля і люди, – повільно сказав де Кастро. – Генза – це моя робота. 

 – Генза? – запитала Магда. Лорд вже говорив про неї раніше, але вона тоді пропускала повз вуха все, що не стосувалося справи. Тепер же… вона втрималася від того, щоб вражено присвиснути. 

Генза була зовсім маленьким клаптиком землі на заході, де ще якихось п’ятдесят років тому не було нічого особливого; певно, ніхто за межами самої Гензи не міг би вказати на неї на мапі. 

Але зараз… О, Магда думала поїхати туди.. Містечка там були невеликі, але неймовірно красиві. До Гензи з’їжджалися маги та художники, там вирувало життя… і виявилося, що за всім цим стояв де Кастро. 

 – Так, – у короткій відповіді було все – гордість, любов до своєї землі, до того, що він робив. І повна відсутність пихи, але в Магди не було сил копати у це глибше. 

 – Проведеш мене до кухні? – повільно запитала вона. Очі нарешті звикли до темряви, і вона знову краще бачила лице Деяна – з темними колами під очима і трішки опущеними кутиками губ. 

Він кивнув і подав її лікоть – галантний лорд навіть у стінах власного дому – і повів Магду коридорами. 

 – Але мушу попередити, кухар вже спить, – сказав він із сумнівом, поглядаючи на Магду скоса. З його тону вчувалося, що будити нікого серед ночі через Магдину забаганку він не збирався – а вона не планувала про це просити. 

 – Нічого страшного, мені він і не потрібний, – легко відізвалася вона, відмахуючись вільною рукою. Де Кастро гмикнув, але прочинив перед Магдою двері у велику, простору кухню, заставлену великими мисками, каструлями та іншим посудом. 

Магду цікавили тільки чашки та великий чавунний чайник, що стояв на печі. А ще – зв’язки трав, що примостилися над вікном. 

 – Не проти, якщо я посиджу у куточку? – запитав Деян, вказуючи на маленький стільчик. Магда кивнула, вже не звертаючи на нього зайвої уваги. Чебрець, ромашка, звіробій… Сезонні трави – нічого особливого, але для її потреб стане. Зрештою, вона і з меншого готувала непогані зілля. 

 – Як твоє дослідження? – втомлено запитав Деян, коли Магда вже розвела вогонь у печі. Вона швидко озирнулася на нього; чоловік сидів, закривши очі й прикривши їх долонею згори – наче тьмяне світло з двох кристалів вже було надто яскравим. 

Певно, це було прокляття, яке Магда не відчувала так сильно. Вона знала способи захистити своє тіло і розум – нехай і тільки частково; Деян не мав такого привілею. Магії в ньому не вистачило б й на те, щоб зняти бодай дещицю болю. 

Трави під її пальцями зашурхотіли сухими листочками, і вона відізвалася тихіше, ніж зазвичай, аби не порушувати чужого спокою. 

 – Я не сильно просунулася. Але твої записи… допомагають. 

Деян підняв голову і подивився на неї із сумішшю здивування і сум’яття. 

 – Ти знайшла їх?

 – Вони лежали прямо серед книг, тож так. Сподіваюся, ти не проти?

Вона подрібнила суцвіття деревію і додала у глиняний дзбанок трохи меду і кілька свіжих листочків м’яти. Невелике нашіптування – і настій мав зробити свою справу. 

 – Ні. Але, мушу попередити, я зовсім не експерт у чарах. 

Магда тихенько засміялася, і від цього браслети на її зап’ястях знову дзенькнули.

 – Я помітила. Але вони все одно корисні, тож дякую. – Вона помішала вариво дерев’яною ложкою і помовчала кілька митей, а потім все ж не стрималася: – Ким були ті люди сьогодні? Я чула голоси, коли Лукія вела мене до їдальні. Ти можеш не говорити, якщо не хочеш. 

Ще трохи окропу, і димок завився над горнятком, наповнюючи кухню стійким запахом. Магда вдихнула на повні груди – на мить трави перенесли її в минуле, до матері, коли вона так само варила настої для неї.