Розділ 19. Обід за сімейним столом

І тільки Магда підняла погляд на дівчину, двері їдальні відчинилися знову – цього разу не так тихо, як це робила служниця, а натомість стрімко й аж надто енергійно. Чомусь Магда вже знала цей звук і навіть не сумнівалася у тому, що це Деян. 

Але перший до кімнати зайшов не він, а папери – дуже багато паперів, які чоловік ніс перед собою прямо до столу і, вочевидь, збирався примостити поміж тарілок. Йшов він суто за пам’яттю – бо за стосами не бачив, певно, нічого, окрім власних ніг. 

 – Брате! – вигукнула Лукія із ноткою засудження в голосі. – Ми ж домовлялися! 

Деян розвернувся півбоком, щоб поглянути на сестру, очі з маленькою іскрою провини, але не більше 

 – Кіє, сьогодні востаннє, обіцяю. Я–

Він зупинився, щойно побачив Магду за столом прямо перед собою. Очі його спершу розширилися, а потім примружилися, поки він оглядав її всю, наче намагався без слів зрозуміти, чи вона була в порядку. 

 – Магдо, ти… 

Вона піднялася зі стільця ще до того, як зрозуміла, що робить – просто не могла витримувати його пильного погляду згори вниз. 

 – Дякую вам, – сказала вона, звертаючись одразу до обох. 

Звісно, з нею б, певно, не трапилося нічого страшного, якби де Кастро не забрав її тоді. Можливо, слуги б схаменулися, і цю добу вона проспала в королівському маєтку. Або ж хтось відвіз би її назад до салону. Але те, що він зробив це для Магди… 

Вона це справді цінувала. Ніхто ще не робив такого для неї – окрім матері, але навряд чи це рахувалося. 

Деян поклав папери на самий краєчок стола, не піклуючись про те, що стос розпався, і папери посипалися частково на підлогу, а частково – на решту столу. 

 – Ні, не варто, – сказав він, не подумавши й миті. – Тут немає за що дякувати. 

Його сестра нахилилася до Магди й м’яко взяла її долоню. 

 – Це правда, Магдо. Я дуже рада, що Деян тоді опинився біля тебе і зміг допомогти. І тут не потрібні жодні подяки. 

Магда відчула, що щоки в неї починають пекти, і відвела погляд і від Лукії, і від Деяна. Вона не знала, що сказати. Звісно, у де Кастро були свої мотиви – він не просто “опинився” біля палацу саме тоді, коли Магда звідти виходила – скоріш за все, він навмисно шукав зустрічі, знову намагався залицятися. 

Та все ж… 

Служниця позбавила Магду необхідності придумувати відповідь і почала ставити страви на стіл. Нічого незвичного чи дивного – смачна, але досить проста їжа, яку що Лукія, що Деян накладали собі самі без зайвих церемоній, тож Магда зробила так само. Хоча, звісно, Деянові манери нікуди не зникли – він безперестанку підливав їй вино до келиха і подавав найкращі страви. 

 – Як ти, Магдо? Чи все ще відчуваєш слабкість? – запитав Деян, коли брудні тарілки забрали, і замість них принесли чай та каву. Останню пив тільки де Кастро – міцну, без молока чи вершків. Як наче його взагалі не турбувало те, що вже вечір і незабаром треба буде лягати спати. 

Вона прислухалася до свого тіла; на диво, сон зробив те, що й мав – вона не могла повірити, що востаннє, коли була при свідомості, заледве трималася на ногах. Щонайменше, зараз вона не відчувала жодних проблем. 

 – Все гаразд, – повільно мовила вона, відпиваючи чаю. – Дякую за турботу… Деяне. 

Ім’я вислизнуло з певним скрипом від незвички, але Магді подобалося, як воно звучить. 

Блакитне око чоловіка не відривалося від її рук, що стискали чашку – можливо, трохи сильніше, ніж це було потрібно. Він нічого не сказав, але трохи підтиснув губи – у невдоволенні, що Магда знову взялася до подяк. 

 – Ти тут – бажана гостя. Незалежно від… прокляття і того, як зрештою ми розв’яжемо це питання. 

Вона скинула погляд на чоловіка перед собою. Він дивився на Магду все ще уважно, але без зайвої твердості; з дивним наче розумінням і вже не зовсім жалістю, як раніше. Радше з дуже обачним співчуттям. 

Але і цього було надто багато, тож Магда знову втупилася поглядом собі у чашку. 

 – Можливо, хочеш оглянути бібліотеку, як я й обіцяв? Раз вже ти однаково опинилася у мене в домі, – на губах Деяна з’явилася швидка посмішка, і він підтягнув до себе кілька паперів. Магда подивилася на них тільки побічно, але вони були списані надто дрібним текстом. 

 Лукія кинула на брата засудливий погляд, але нічого не сказала. 

 – Я б… з радістю, – Магда відставила пусту чашку і визирнуло у вікно. Вже зовсім потемнішало, але вона зовсім не відчувала сонливості – певно, через те, що проспала майже добу. 

Тоді Деян піднявся різким рухом, згрібаючи докупи всі папери. 

 – Тоді я проведу. 

Він почекав, поки Магда вибереться зі столу, а тоді рушив з вітальні. Звуки в домі вже стихли – гості дому, які були такими галасливими раніше, або нарешті закінчили свою суперечку, або ж вже пішли. 

І дім був… приємний. Магда з подивом зрозуміла, що він їй і справді подобається – і зовсім не так, як зазвичай їй подобалися маєтки знаті. Ті були розкішні, і вона відчувала себе, наче у музеї. Боялася зайвий раз щось чіпати, аби не пошкодити дорогу обшивку чи позолоту на канделябрах.