Розділ 18. Зцілення

Магда наче хиталася на хвилях – теплих, що тримали її у міцних і надійних обіймах, не давали втонути. Вона не хотіла прокидатися – ще ні; надто була змучена сплеском чарів, надто заскочена зненацька Деяном, принцесою, прокляттям. 

Вона б з радістю залишилася серед океанських хвиль ще на кілька днів – просто хитатися і плисти, триматися над водою і не давати лицю піти вниз. Іноді хвилі нагадували їй чужі руки – наче хтось тримав її під спину, торкався лоба чи щоки. Але це була вода, точно вода – вона кудись несла її, кудись поклала, накрила її теплою хвилькою, що нагадувала пухову ковдру… 

Магда повільно розліпила очі. Ні, над нею не було синього неба і зірок – тільки звичайна стеля, освітлена чарівними кристалами. А хвиля і справді опинилася пуховою ковдрою – важкою і надзвичайно теплою, що вона аж спітніла під нею. 

 – Магдо? – вона почула тихий, невпевнений голос поряд і повернула голову на нього. І ось кого вона точно не очікувала побачити поряд, так це Лукію, що сиділа біля її ліжка й обережно тримала руку на краю її постелі, готова прибрати її будь-якої миті. 

 – Леді Лукіє?.. 

Магда звучала розгублено – хоча вона і не хотіла, щоб це почуття просочилося у її голос – а ще захрипло. Як наче вона чи то кричала, чи то мовчала надто довго. Вражена раптовою думкою, Магда кинулася поглядом до вікна – те, хоч і було завішане портьєрами, все одно не могло приховати від неї час доби. 

Кімната, в якій вона лежала, виходила на захід; з’ясувати це було зовсім нескладно – яскраві промені жовтогарячого сонця пробивалися крізь важку тканину й опадали складним візерунком на підлозі. Тільки тоді Магда роззирнулася зовсім трохи, все ще спантеличена. 

Вона лежала у великому ліжку, застеленому новою, зовсім звичайною білизною. І кімната точно була гостьова – нічого у ній не видавало жодної особистості – ані світлі стіни, ані звичайний морський пейзаж на стіні. 

 – Просто Лукія, Магдо, – ніжно виправила її дівчина. – Ми ж домовлялися. 

Її рука обережно опустилася на лікоть Магди, і від цього простого жесту відьма здригнулася. Де вона була, що відбувалося?

Думки крутилися у її голові, але надто швидко, щоб вона могла справді виділити хоча б одну. Та, певно, її вираз лиця був досить очевидний, бо Лукія підібралася, забрала руку від її власної й опустила долоні собі на коліна. 

 – Ми так за тебе хвилювалися, – тихо сказала вона. – Деян викликав цілителя, але той сказав, що ти просто спиш. 

Магда дивилася на стривожене лице Лукії розширеними очима, а потім ще раз стрімко глянула на вікно. 

Сонце заходило, в цьому не було сумнівів. Золота година – найкраща для чарів, приготування протимозольних припарок та чаклування на зрізаному волоссі. Але коли вона виходила з маєтку принцеси, вже смеркалося. 

 – Скільки я тут? – запитала Магда глухо, і її голос тільки дивом не впав до шепоту. Вона навіть не насмілилася запитувати, де це – тут – бо вже й сама здогадувалася про відповідь. 

 – Вже майже добу, – стримано, зі співчуттям відізвалася Лукія; тільки тоді Магда помітила в неї на колінах книгу, розкриту вже ближче до кінця – здавалося, дівчина вже не першу годину сиділа тут в очікуванні, що вона прокинеться. – Нам заборонили тебе будити. Цілитель Гасель сказав, що тобі потрібен спокій і тиша, тож ми перенесли тебе у стару частину будинку. Сподіваюся, ти не проти, – Лукія несхвально оглянула майже пусту кімнату. Чисту, безперечно, але і справді пусту. – Тут не дуже обжито. 

Магда махнула рукою – кімната зараз була точно найменшою з усіх її турбот. А ось те, що вона цілу добу провела у домі свого таємного нареченого… Якщо про це дізнається бодай хтось, пліток не уникнути. А тоді… тоді Деянові буде набагато простіше примусити її до справжнього шлюбу. Його підтримає двір, можливо, і сама принцеса… 

І тоді Магда не зчується, як йтиме у білому до вівтаря. 

Знову Лукія, здавалося, прочитала думки Магди по одному тільки виразу її лиця. Вона була більш спостережливою, ніж відьма могла спершу подумати, і вона ще не зрозуміла, чи це їй подобається, чи навпаки бентежить. 

 – Ніхто не знає, що ви тут. Окрім цілителя, – повагом додала вона через хвильку. – Але про нього можете не перейматися; він відданий родині й нізащо нікому не розповість. 

А Деян? – ледь втрималася від запитання Магда. Чи розповість комусь Деян, коли видалася така чудова нагода скомпрометувати її – і навіть не докладаючи до того великих зусиль. Вона сама впала йому у руки й фактично ввірила свою долю. 

Та тоді вона чомусь пригадала його лице – хоч і не бачила його перед тим, як впала, непритомна, на плитах подвір’я. Але його обличчя – його очі – в них не було злостивості. 

Впертість – так. Бажання довести себе, свою правоту. Але не злість. І не підступ – не за межами маленьких витівок, які насправді не приносили шкоди. У цьому Магда вже майже переконалася. 

Певно, вона і справді могла бути спокійна за його мовчання – він пообіцяв їй його без вагань ще того вечора, коли вони говорили на балконі, коли він не знав про неї нічого, окрім імені. 

…але Магда не була впевнена, що з тієї миті й справді багато чого змінилося. Вона не знала про Деяна нічого, окрім того, що в нього була сестра, земля в Гензі й не було титулу. Чому – невідомо. Чим він займався? Ким він взагалі був?