Розділ 17. Принцеса Інес

Маєток принцеси Інес у Воль-Мунаті міг би легко називатися королівським палацом, якби тільки своїм рішенням вона колись перенесла столицю саме сюди. Він був величезний, величний, заповнений золотом, коштовностями і старовиною по самі вінця. 

Магда намагалася не крутити головою, коли йшла прямо за принцесою звивистими коридорами, галереями й численними вітальнями, які, певно, носили якісь королівські назви, як-от ранкова, блакитна, п’ятнична. 

…А залізницю у Райні, попри всі багатства королівської родини, не могли полагодити пів року. 

Магда викинула з голови зайві думки, коли перед принцесою відчинили ще одні двері, і вони опинилися в приміщенні, яке, хоч і було розкішним, як і решта, все ж разюче відрізнялося. Ось воно і справді було створене для того, щоб відпочивати. Щоб жити. Диванчики прикрашали не дерев’яні вигадливі візерунки, а м’яка тканина, і на підлозі лежав килим, перекриваючи паркет з дерева найдорожчих порід. 

 – Сідайте, леді Магдо, – повеліла Інес, змахуючи рукою. У її голосі вже було трохи менше льоду і люті, натомість вистачало втоми. Сама вона майже впала у широке крісло навпроти з зовсім некоролівським стогоном полегшення. 

 Магда обережно присіла, складаючи руки перед собою, не знаючи, куди ще вона може їх подіти. Вона не уникала погляду Інес, але і не шукала його навмисно; останнє, що їй потрібно було у її становищі – це ще одна дія, яку можна було б сприйняти за провокацію. 

 – Отож… – почала принцеса, примружуючи очі зовсім трохи – тільки з натягом на погрозу. – Чи не хотіли б ви мені дещо пояснити?

Будь-хто інший вже тікав би від Магди, намагався б відіслати її геть – тільки б не мати справу із тим, ким, чим вона іноді ставала. Принцеса Інес, здавалося, взагалі не мала страху. 

Вона або була сміливиця, або ж надто дурна, щоб зрозуміти. І Магда поки що не мала відповіді навіть для себе. 

 – Що саме вас цікавить, ваша високосте? – запитала Магда, тримаючи лице таким непроникним, як тільки могла. Все її єство зібралося докупи, готове відображати кожну нападку, яку на неї спробувала б викинути принцеса. 

 – Що це було. Щойно? – в голосі Інес була вимога, але водночас там був і страх. Зовсім дрібка – надто мало, щоб хто-небудь інший помітив би його, але не Магда. Вона бачила крізь Інес зараз, як наче та була зроблена зі скла. 

 – Передбачення, ваша високосте, – повільно і виважено сказала Магда. Вона уявляла, що на лиці у неї була вуаль, а на зап’ястках дріботіли десятки мідних браслетів – що вона сиділа не у стільці в королівській вітальні, а у старому оксамитовому кріслі в напівтемряві салону. – Я переконана, що ви вже знаєте, хто я. 

Вона трохи схилила голову. Що б не відповіла Інес – все було їй на користь. 

 Зрештою принцеса дещо нервово схилила голову, постукуючи пальцями по бильцю крісла. 

 – Так. Звісно, знаю. Але мати салон гадань – ще не означає бути справжньою ворожкою. Це ж навіть не магія. 

Якби Магді кожного разу, коли хтось називав її здібності не справжньою магією, платили по монетці, вона вже мала б статок, не гірший, ніж у дворян. Тож вона тільки стримала зітхання і спробувала пояснити. 

 – Це все ще чари – просто створені самою сутністю природи, а не людиною. Не я їх викликаю – вони кличуть мене, коли приходить час, а я ж повсякчасно володію тільки малою їхньою дрібкою. Нещодавно ви бачили один зі сплесків провидіння. 

 – То це була… правда? 

Лице принцеси втратило кілька тонів, але вона все ще сиділа прямо. Магда повільно й обережно кивнула, намагаючись стримати бажання заспокоїти принцесу і покласти їй руку на плече – чомусь вона була переконана, що Інес цього б не оцінила. 

 – Боюсь, що так. Провидіння не дає вибору; воно просто дає можливість підготуватися до того, що гряде.

Принцеса пожувала губу, думаючи про своє. На Магду вона майже не звертала уваги – а та й була й не проти. Але все ж була одна річ, яка не відпускала її думок. 

 – Пробачте мені за цікавість, ваша високосте, але… хто цей чоловік в червоному? Ви його знаєте? 

Інес подивилася на Магду з дещо розширеними очима. 

 – Ви не знаєте? Провидіння не… відкрило вам цієї таємниці?

Магда похитала головою із ледь помітним розчаруванням. Усе, що вона знала і розуміла – нехай вона відчувала тільки відголос іншої сутності – зникло у ту ж саму мить, коли та покинула її тіло. Тепер Магда відчувала себе виснаженою і пустою, і вона знала, що це ще дожене її пізніше. Зараз же вона могла знайти у собі сили тільки на те, аби сидіти рівно і не згинати голову під вагою повітря і всього, що впало на неї цього дня. 

Довгого, надто довгого дня. 

 – Провидіння говорить крізь мене, але на цьому все. Я точно знаю менше за вас. 

Принцеса трохи примружилася, а потім посміхнулася – чи не радісно. Невже її так гнітило, що Магда могла знати подробиці її особистого життя? Чи це була якась королівська таємниця? 

Та вона не поспішала уявляти найгірше. 

 – Ваша високосте, – сказала Магда тихо, намагаючись втамувати біль, що почав пронизувати скроні. – Я знаю, що це може бути… страшно. Пророцтва зазвичай лякають, і в цьому їхня мета – настрашити. Але їхні трактування часто не такі трагічні, як звучать. І іноді правда вивертається так, що ви розумієте пророцтво тільки після того, як усе насправді сталося.