Розділ 15. Домовленість

До двору принцеси Інес несподівано приєдналася леді, походження якої можна назвати у кращому випадку сумнівним. І попри відсутність статку чи пристойного родоводу, вона вже встигла захопити серце, чи то бодай увагу нетитулованого лорда де Кастро. 

Останній, втім, потерпів приниження та відмову – не пізніше як на королівському пікніку леді Серпик, як вона воліє себе називати, зізналася самій принцесі, що має високі стандарти для майбутнього чоловіка, і лорд де Кастро, цитуємо, “у них точно не вписується”. І це вже не згадуючи про те, що вона ігнорувала свого кавалера цілий вечір, виставляючи його на цілковите посміховище. 

То якою буде відповідь де Кастро? Чи буде він боротися за серце дами до кінця, чи зрозуміє, що це битва, не ватра втрат?

Магда трохи запізнилася із відкриттям салону; пікнік знову розставив усе на свої місця – лорд де Кастро зовсім не горів бажанням із нею співпрацювати. Все – що його цікавило – це одруження, і він і чути не хотів про бажання самої Магди.

Як там він сказав? Є бажання, а є обов’язок? Що ж, для Магди зняти прокляття було не меншим обов’язком, аніж для де Кастро – взяти її за дружину. Вона передивлялася усі книги, що привезла із собою одна за одною. Вона працювала у архівах і бібліотеках більшу частину свого свідомого життя, сподіваючись, що бодай десь знайде відповіді на безліч своїх запитань, але марно. 

Книги, залишені матір’ю, були ще менш корисні. Вона вже вивчила рецепти припарок, мазей і гадання напам’ять в надії, що тоді папір відкриє їй нові знання, але цього не трапилося. Ніч перейшла у світанок, а книги все ще мовчали. 

Вона мусила зняти це прокляття. Думка про те, щоб зрадити своє слово, піддатися на те, чого від неї хотів герцог, була нестерпна. І вона б цього не робила, поки був ще хоч найменший шанс на порятунок. 

Магда втомлено потерла очі, відступаючи від столу. Книги й записи не мали жодного сенсу, і єдине місце, де вона могла отримати справжні відповіді – це приватні бібліотеки заможних сімей, які тримаються на замках і утаємничені настільки, наскільки це можливо.

Ніхто не дозволив би їй копирсатися у своїх старанно відібраних століттями книгах. Ніхто не дозволив би їй зазирнути у секрети родини, дізнатися щось зайве – і точно не у випадку, коли в неї не було достатньо золота, щоб заплатити. 

А більше вона не могла нічого запропонувати. Гадання, зцілення від впливів духів, які були не страшні дворянам, з усіма їхніми магічними амулетами; ні, Магді нічого було там ловити. 

Хіба що… Вона на мить подумала про те, чи могла б вона таємно потрапити до бібліотеки самої принцеси – певно, вона мала б бути найбагатшою з усіх, що є у Воль-Мунаті, але знову захитала головою. Принцеса Інес могла бути дуже вибагливою, переконаною у власній вищості, але вона точно не була дурною. І вона б зацікавилася, навіщо Магді такі дивні книги й такі незвичні знання. 

Вона повільно пройшлася до дверей і зневажила свою щоденну звичку визирати у вікно перед тим, як відчиняти салон. Цього дня не мало бути надто багато людей – у вихідні дворяни, здавалося, спали ще довше, ніж зазвичай, і покидали свої оселі тільки пополудні. 

Замок рипнув і піддався зі значно більшою охотою, ніж зазвичай – майже як наче не тільки вона відчиняла двері, але і хтось із протилежної сторони тягнув їх на себе. Коли вони нарешті розчахнулися, Магда вперлася поглядом у чужі груди та шию. 

Їй не потрібно було підіймати погляд для того, аби зрозуміти, хто ж то був. 

 – Лорде де Кастро, – кисло протягнула вона, хапаючись сильніше за двері. Бажання просто швидко закрити їх у нього перед носом було сильним, та Магда все ж якось стрималася. 

Чоловік не посміхнувся їй – щонайменше, не так, як раніше. На його обличчі застиг дивний вираз, що нагадував злість, пусту маску і розчарування. 

 – Леді Серпик, – сказав він холодно, переступаючи через поріг. Від цього чомусь плечима відьми пройшлися неприємні мурашки – від їхнього знайомства де Кастро називав її так всього кілька разів, і тепер чути щось подібне наодинці, коли ніхто інший не мав би їх чути, було дивно. 

Тільки коли він зайшов до салону і попрямував до стола, не зупиняючись і не чекаючи на запрошення, Магда помітила, що в руках він тримає газету. Читав ранкову пресу? Побачив щось неприємне про себе? 

В будь-якому іншому випадку Магда б запропонувала гостю чаю чи принаймні води, але зараз вона точно не планувала цього робити. Лорд де Кастро починав навідуватися до неї як до себе додому, і вона мусила показати, що тут йому зовсім не раді. Тож вона просто сіла навпроти нього і втупилася поглядом у чуже перенісся, склавши руки у замок. 

Лорд де Кастро дивився на неї ще якусь мить, наче очікував запитання чи того, що Магда якось заведе розмову, але вона не казала і слова. Це він, вочевидь, чогось від неї хотів, тож Магда не збиралася йому допомагати. 

 – ...і ви не хочете нічого мені пояснити? – нарешті запитав він, важко опускаючи газету на стіл. Від цього руху чашки, які Магда залишила там раніше, трохи підскочили, і вона подивилася на лорда із німим, але досить загрозливим попередженням. Але все ж Магда не могла стримати інтересу і кинула побіжний погляд на сторінку газети.

Великі літери було неможливо пропустити; на газетному прилавку вони, певно, впадали в очі всім перехожим, заохочуючи їх придбати номер і розповсюджувати плітки все далі й далі.