Розділ 13. Початок залицянь

Магда ще раз перевірила адресу на запрошенні на пікнік, хоча в цьому не було великого сенсу: його влаштовувала принцеса, а значить, місце могло бути тільки одне  величезний парк біля резиденції її високості Інес, що поступово переходив у ліс – один з небагатьох,  де навіть дворяни з найвищими титулами не мали права полювати.

Дзеркало, мідне і старезне, як і більшість речей у її апартаментах, вказувало Магді, що вона готова йти; цього разу вона обрала простішу, але, без жодного сумніву, все ще неймовірно старомодну сукню.

І навіть волосся вклала відповідно – у дивну косу, обкручену навколо чола, із кількома пасмами, що вільно падали на скроні й спину позаду. З її вже звичною вуаллю весь образ виглядав не так, наче вона дістала його зі старої скрині своєї матері, а наче Магда справді дбала про те, щоб дотримуватися теми сезону, що так вдало придумала принцеса Інес.

Востаннє обтрусивши спідниці від пилу, що міг там накопичитися за роки у скрині, Магда попрямувала до виходу, готуючись перехопити перший-ліпший диліжанс. Йти пішки до резиденції Інес було б  довго, та й несолідно – достатньо того, що дворяни вважали її безрідною, не варто додавати до потенційних причин насмішок ще й бідність. 

Вулиця, де зазвичай постійно бродили люди – і здебільшого дворяни, що намагалися непоміченими потрапити до її салону, зараз чомусь була дивовижно пустою. Ані сліду пишних суконь, ані звуку голосів, тупоту коней чи скрипу коліс. 

Магда наче опинилася серед пустки в центрі міста, якщо таке взагалі було можливо. Спершу вона навіть не могла повірити, що зовні нікого немає; вона кліпнула раз і другий, але вулиця залишилася такою ж, як і до того. Тоді Магда пішла вперед – у напрямку перетину з іншою вулицею. Невже сталося щось, про що вона не підозрювала? Чи пікнік, який влаштовувала принцеса, був настільки великою справою, що усі містяни забували про свої звичні справи й спішили до стін її резиденції, щоб повитріщатися звіддаля?

В це відьма не надто сильно вірила.

Але одна вулиця перейшла в іншу, а людей більше не стало. Навіть ставні вікон стояли зачинені, наче у численних побілених і оброблених вишневим деревом будинках ніхто насправді й не жив, і весь цей шум міста Магді тільки наснився. Вона заледве стрималася від того, щоб не здригнутися – все це було дивно, майже надто дивно. 

Через суцільну тишу вона відразу ж почула віддалений звук позаду себе й озирнулася так стрімко, що її спідниці підняли куряву з землі. Назустріч до неї їхав екіпаж, і при тому тільки набирав швидкість, а не скидав її. Все, що встигла зробити Магда – це відійти вбік, і до того ж дуже поспішно, і сподіватися, що її не зіб’є двійко рудих коней. 

Вони пронеслися повз неї так стрімко, що волосся Магди піднялося і закрутилося навколо її шиї, а спідниці довелося притримувати руками. Та всього за мить після цього хтось, хто сидів перед каретою, крикнув “тпру!”, у коні, ледь не ставши на диби, зупинилися – всього у якихось кількох метрах від Магди. 

Кучер визирнув з-за карети, щоб подивитися на неї й обвів її поглядом від голови до самих п’ят. Вочевидь, він залишився задоволений побаченим, бо наступної миті вміло зістрибнув на землю і вже крокував до Магди. 

Вона не знала, чи їй потрібно тікати, чи стояти на місці; та навряд чи чоловік представляв хоч якусь загрозу, а навіть якщо так – вона не відчувала в ньому магії, а відтак – могла перемогти. 

 – Леді Магда? – запитав чоловік, підкручуючи вуса. Магда підняла одну брову, повільно киваючи, і знову перевела погляд на екіпаж. На його боку – новенькому, але не розкішному, а радше просто хорошому, вона помітила герб – такий, що не впадав в око, але був достатньо чітким, щоб не залишати місця для сумнівів у правильності прочитання. 

І цей герб Магда вже бачила на запрошення на чаювання, що не так давно надіслала їй Лукія. Вона мимоволі зціпила зуби; де Кастро вів якусь свою гру, кінцевої мети якої Магда не могла зрозуміти. Чи він хотів зробити її життя нестерпним, щоб вона погодилася на будь-які його умови? Чи думав, що своїм надокучанням змусить її вийти за нього заміж? 

 – Мені наказано відвезти вас до резиденції її високості, – кучер хвацько клацнув каблуками один об одного і вказав їй на двері карети. – Прошу пані. 

Магда залишилася стояти, де і була. Натомість вона ще раз огледіла вулицю; жодного диліжанса, коня чи просто людини, що поспішає у своїх справах. Скільки ж і кому мав заплатити де Кастро для того, щоб вдовольнити свою примху і примусити її грати за його правилами?

На мить Магда подумала про те, аби відмовитися і йти далі пішки; дістатися вулиці, куди не закотилися монети з кишені лорда і вже там взяти власний екіпаж, на якому не буде написаний символ власності. Але… Сонце вже висіло прямо в неї над головою, і, наскільки вона бачила попереду себе, вулиці були й справді пусті. Вона могла йти довго, і могла запізнитися. 

Тож Магда, зручніше перехопивши спідниці зручніше, полізла до карети. На щастя, всередині не опинилося ні де Кастро, ні його сестри – вона не була впевнена, що змогла б стриматися від лайки, якби побачила когось прямо зараз. Тож дорогу вона провела в самотності та мовчанні, навіть не визираючи у вікно, тільки обдумуючи у голові все, що вона може сказати лордові, як тільки його зустріне. 

А у тому, що вони побачаться на пікніку її величності, Магді сумніватися не доводилося. 

Карета зупинилася перед заґратованими воротами резиденції, і вже звідти їй довелося йти пішки. Минулого разу, коли Магда була тут на балу, вона була надто сильно зайнята думками про те, що може зустріти де Кастро, побачити його наживо – і їй було зовсім не до краси будівлі й парків навколо. Але тепер, коли думки про лорда осідали тільки жовчю на язиці, вона нарешті змогла оцінити всю роботу, яку було вкладено у маєток.