Розділ 12. Подарунок

Від лорда Магді не доводилося чути ані слова вже кілька днів, і її це повністю влаштовувало – як і те, що дворяни й дворянки потяглися до її салону потоком, що не припинився б, мабуть, і за місяць. 

Їхні запити не надто відрізнялися один від одного, і Магда відчувала, що зовсім скоро все це їй вкрай набридне, але гроші лилися рікою, а в її способі життя вони були ще і як потрібні. Якщо вона знову буде їхати, хто знає, чи будуть такими ж привітними мешканці іншого міста чи села? Тож вона без зайвих нарікань приймала усіх, хто хотів віддати їй гроші за найменше передбачення долі. 

Через близькість з лордом де Кастро дар провидіння був як ніколи активний і підкидував їй сцени майбутнього одну за одною – тільки б і встигати переказувати. Слава про здібності Магди вже ширилася містом – і не тільки серед вершків суспільства. 

У день пікніку, на який її запросила її високість, Магда відкрила салон у звичний час. Можливо, їй доведеться відвідати кілька заходів, поки принцеса Інес не знудиться від її компанії, але це зовсім не значило, що Магда мусила приділяти цьому цілісінький день. 

Перші гості з’явилися засвітла – у той час, коли у пристойних родинах тільки починали подавати сніданок. Дзвіночок сповістив її про гостей, і до салону зайшли дві молоді панянки, що трималися за руки й хихотіли на кожному кроці. Одна з них тримала кошик з великим рожевим бантом. Ось це вже було щось новеньке. 

 – Вітаю вас, леді, проходьте, – сповістила Магда з тіні, і обидві дівчини підскочили з несподіванки, і та, що тримала кошик, ледь не впустила його. 

 – Пані Серпик! – вигукнули вони майже разом і синхронно ступили до неї. – Це вам. 

Світловолоса дівчина з майже прозорими очима простягнула їй кошика, і в її очах читався неабиякий інтерес. 

 – Мені?.. – запитала Магда здивовано, все ж простягаючи руки вперед і приймаючи кошик. Він був трохи важчий, ніж вона очікувала, і від нього доносився якийсь запах – наче знайомий, але надто слабкий, щоб Магда і справді могла його розпізнати. 

 – Він стояв у вас під дверима, – сповістила інша леді, прикриваючи не менш зацікавлене лице за віялом. – Прямо під поштовою скринькою. 

Магда підняла брови й ще раз зважила кошик у руках. Від кого він міг би бути?.. Вона могла подумати тільки про одну людину, але все ж мала надії, що помиляється. 

 – Ви не відкриєте? – з прихованим, але все ще болісно очевидним розчаруванням запитала білява панянка. Вона дивилася на кошик так, наче він був центром усіх її мрій і бажань. Відмовляти їй було наче вдарити дитину посеред вулиці, тож Магда тільки тяжко зітхнула. 

 – Звісно, відкрию. Присідайте за столик, і ми вип’ємо чаю. 

Леді пішли вперед, але через кожен крок озиралися, щоб перевірити, чи Магда точно йде слідом за ними, чи не вирішила вона нерозумно заховати кошик кудись, де вони не зможуть його побачити? 

І, щоб не розчаровувати їх, Магда таки також пішла до стола і примостила кошик прямо біля кришталевої кулі. Бант виглядав розкішно – хто б не пакував цей подарунок, він витратив на це чимало сил – і їй було навіть трохи шкода його розпускати. 

Та все ж вона потягнула за стрічку і відкрила кошик, і майже відразу ж після цього лице її почервоніло. 

Не тільки від злості, хоча була і вона, щойно вона зрозуміла, від кого ж таки цей “подарунок” – але і від запаху, від пилку, що непомітними частинками відразу ж потрапив їй до носа і на лице. 

У кошику лежав букет лілій – помаранчевих, розкішних, найбільш пахучих з усіх, що вирощували в Естрії. Вперше Магда чхнула за якусь мить після того, як відкрила пакунок. Вона знала, що не припинить це робити ще принаймні годину. 

Вона ж казала де Кастро, що їй стає погано від лілій! Ось і відповідь на ту злощасну чашку чаю – Магда не зможе приймати клієнтів. Майже відразу ж після чхання очі їй заволокло туманом – чи то сльозами, що виступили від запаху. 

 – Щось не так? – запитала одна з дівчат схвильовано, нахиляючись до неї й наче ненароком заглядаючи у кошик. – Ох, які ж красиві! Чудові квіти, чи не так, пані Серпик?

Магда не знайшла у собі сил навіть кивнути. Вона тільки зробила кілька кроків назад і намагалася вгамувати печіння в очах і у носі. 

 – Будь ласка, – все ж змогла вимовити Магда між дивними схлипами. Вона дивом втримувала чергове чхання. – винесіть їх надвір… А-апчих! 

Дівчина дивилася на неї з пустим лицем, не розуміючи, чого ж від неї хочуть, та білява виявилася трохи прудкішою, і підхопила пружні стебла та понесла їх за межі кімнати, обережно притримуючи пелюстки, наче малу дитину. 

Вона повернулася якраз вчасно, щоб Магда встигла дістатися до своєї шухляди й дістати звідти невелику баночку, з якої кілька крапель вилила до свого чаю і випила одним духом. 

Її обличчя вже не пекло вогнем, наче вона стояла у хмарі гарячої пари, але з чханням зілля та припарки, на жаль, допомогти ніяк не могли. 

Та вона бачила, що обидві дівчини все ще з цікавістю поглядали на кошик – а значить, там було щось ще, що Магда не встигла помітити за пеленою сліз. Вона підійшла назад, сподіваючись, що на кошик не осів пилок, і зазирнула. 

Пакунок. А ще – записка.