Розділ 8. Муки прокляття

Магда відступила на крок, майже вириваючи свою руку із міцної хватки лорда. 

 – Не розумію, про що ви говорите, – повільно сказала вона, опускаючи на лице звичний непроникний вираз – той, що вона використовувала в салоні й тоді, коли спілкувалася із клієнтами. Але, певно, було вже надто пізно для того, щоб по-справжньому надурити де Кастро. 

 – Ні. Ні, ви розумієте! – ледь не прошипів він, підступаючи ще на крок – майже надто близько, і точно ближче, ніж допускав би придворний етикет. Магда вперлася долонею в груди лорда і відштовхнула його назад. Рука зарипіла від зусилля, але чоловік на диво легко піддався і застигнув на поважній відстані – ось тільки полум’я в його очах – обох – не згасло і на йоту. Здавалося, воно тільки розгорялося сильніше, коли він утверджувався, переконувався, що Магда – це насправді вона. 

 – Ні, – з притиском відізвалася Магда. Вона вперла руки у боки, навіть не усвідомлюючи цього. – Ви мене лякаєте, лорде. 

Лице де Кастро замкнулося. Він стиснув щелепу, а разом з тим і кулаки. Його тонкі й гострі крила носа роздулися від того, як він зробив різкий і глибокий вдих, заспокоюючи себе. 

 – Пробачте за… мою різкість, – сказав він повільно, виважуючи кожне слово так, наче воно було золотом. – Я зовсім не мав на меті вас налякати. І повірте, коли я говорю, що не маю таких намірів і у майбутньому. 

Магда у цьому не сумнівалася – навіть у гніві лорд залишався лордом, майже лицарем – якраз до пари темі балу, що обрала Інес. Але він хотів відповідей. І Магда це теж могла зрозуміти – ось тільки вона сподівалася, що їй не доведеться давати їх так швидко. І точно вже вона сподівалася, що цього не доведеться робити на першому королівському балу. 

 – Але все ж… Я знаю, що я відчув. Я у цьому впевнений сильніше, ніж у будь-чому іншому у моєму житті. Це ви. 

Магда прикусила губу. Виляти далі просто не було сенсу. Але все ж… Вона підняла брову, вдивляючись у лице лорда. 

 – Можливо. Але я не хочу про це говорити. Не зараз, принаймні. 

Від цих слів у очах де Кастро знову розгорілося полум’я. 

 – Не зараз? Не зараз? А коли ж тоді, леді Серпик? – майже закричав він, підвищуючи голос із кожним словом. Він зробив кілька кроків вперед, до неї, але Магда поспішно відступила, виставляючи руки перед собою. Гнів де Кастро був не менш всеохопним, ніж його галантність. 

 – Пізніше, – спробувала вона його заспокоїти. – Я вас знайду, коли прийде час. 

Це спрацювало б з будь-ким іншим. Раніше це завжди працювало; зрештою, вона була відьмою, вона володіла знанням. Вона знала, як буде краще, і люди просто слухалися. Але лорд де Кастро, певно, не був звичайною людиною. 

Він тільки насупився сильніше, не відступаючи ані на крок. 

 – Це вже не тільки вам вирішувати! – прогримав він. Попри те, що звучало це грізно, Магда на диво не відчувала себе у небезпеці. Вона точно знала, що лорд не зможе їй нашкодити. – Ви тікали від мене роками, щоб не давати мені права голосу у цій… ситуації, а тепер хочете, щоб я чекав ще? Звідки мені знати, що вже завтра ви не будете десь за кордонами Естрії?

Магда клацнула язиком. Зрештою, він мав рацію. Вона могла б втекти, якби хотіла. Вона вже побачила де Кастро, а значить, видіння вже було втілене. Боятися більше нічого, і можна тікати. Але… часу залишалося не так багато, не було сенсу нікуди йти. 

 – Я не втечу. І я не втікала від вас! – обурено відізвалася Магда. 

Лорд підняв одну брову і став розслаблено – як лев, що вже запримітив свою здобич, і тепер тільки чекав вдалого часу для стрибка. 

 – Та невже? А мені чомусь так здалося… – він начебто задумливо потер підборіддя. – Я йшов за слідом прокляття не раз і не два, але постійно щойно я наближався, слід знову обривався. Віддалявся так швидко й у невідомому напрямку, що я ніяк не міг його вистежити. Не підкажете, чому ж так траплялося?

 – Я багато подорожувала. Але, повірте, ці подорожі аж ніяк не стосуються вас. 

І це навіть було правдою. Так, Магда втікала від прокляття, як могла, але ж вона не знала, хто ця інша людина, на яку воно накладене. Іноді в ній прокидався страшний інтерес, і кортіло просто вийти з потяга на найближчій станції чи попросити зупинити диліжанс, і просто йти назустріч долі, якою б вона не була. 

Але це було те, чого хотіло прокляття, а не Магда. Вона вже навчилася розрізняти ці голоси. 

 – Ну, тоді проблем зовсім немає, – посміхнувся лорд зовсім нещиро.  – Тоді пробачте. Я б хотів просто надіслати вам листа і попросити про зустріч, але дістатися вас непросто усіма засобами. 

 – Можливо, ще був просто не час. 

Тут терпіння лорда де Кастро закінчилося остаточно. Він не був чаклуном, Магда це знала – вона не бачила в ньому жодної дрібки магії, навіть найменшої – а серед дворян таке траплялося зовсім нечасто. Можливо, це було ще однією причиною, з якої не всі жінки у залі мріяли вийти за нього заміж. Але попри те, що чарів у лорді не було, здавалося, що він палахкотить; Магда майже бачила іскри, які могли б летіти в нього з очей і стиснутих кулаків. 

 – Це завжди був час. Ви обіцяна мені, Магдо!