Розділ 7. Впізнання

Щойно вони опинилися на пристойній відстані від трону, Магда обережно звільнила свою руку і відійшла в бік. 

 – Зачекайте! – де Кастро повернувся до неї якраз тієї миті, коли Магда збиралася невимушено розчинитися в натовпі й вже тікати додому. З неї пригод на сьогодні вистачило. 

Магда повернулася до нього, спіймана на гарячому. 

 – Так? – запитала вона, схиляючи голову до плеча. 

Лорд зробив до неї крок і виглядав наче щиро розчарованим. 

 – Куди ви тікаєте? 

 – Думаю, мені сьогодні вже вистачить, – Магда м’яко посміхнулася, хапаючись за спідниці. Засмучувати де Кастро чомусь було неприємно, але і залишатися у його компанії – небезпечно. 

 – Але ж бал тільки розпочався, – сказав він із тонкою посмішкою. – Впевнений, ще багато лордів будуть готові битися на дуелі за право потанцювати з вами. 

В голосі де Кастро була зовсім крапля насмішки. І Магда була схильна погодитися – попри те, що її тут зовсім ніхто не знав, неочікувана увага принцеси зробила її набагато більш бажаною гостею балу. 

Магда заозиралася навкруги, шукаючи шляхи до порятунку. 

 – О, я хочу подихати свіжим повітрям. Тут надто жарко. 

Якби у неї було віяло, вона почала б себе обмахувати. Натомість Магда тільки приклала долоню до щоки й відступила ще на крок. Але для лорда цього, здавалося, було недостатньо.

 – Тоді я мушу вас провести. Зрештою, я дав обіцянку її високості подбати про вас, – насмішка, ледь чутна, так і не зникла з його голосу, і Магда похитала головою. 

 – Я впевнена, що чула зовсім інші слова. 

 – Але як я зможу привести вас на наступний бал, якщо вам стане зле? Хочете прогулятися садом? 

 – Не варто. Садівники, звісно, постаралися із ліліями, але я б не хотіла опинитися поряд із ними. 

Де Кастро підняв одну брову і підставив їй лікоть. Магда вагалася всього кілька митей перед тим, як покласти свою долоню на нього. Вона все ще бачила кілька цікавих поглядів, обернених до них – і, можливо, забратися із зали, нехай навіть разом із лордом, було не найгіршим варіантом. 

 – Чому ж це? Я був переконаний, що панянкам вони подобаються – зрештою, це улюблені квіти принцеси Інес. 

 – Мені вони теж подобаються, – засміялася Магда, і в неї сам собою зачухався ніс – від однієї тільки думки про лілії. – Але здалеку. А ось щойно я відчую запах – починаю чхати. Іноді це триває годинами. 

 – Тоді мушу супроводити вас на південний балкон – там відкривається чудовий краєвид на сад. І жодних лілій. 

Магда підтисла губи, але все ж пішла за де Кастро. Він спершу вивів її з зали, притримавши для неї двері – навіть попри те, що поряд стояли двійко служників, готових зробити це замість нього. Балкон виявився неподалік – і, на диво, зовсім пустий. 

Бал і справді щойно почався, і ще не було сенсу ховатися по закапелках від набридливих дівиць чи надто активних кавалерів. 

 – Прошу, – де Кастро знову прочинив перед нею двері, і Магда трохи поспішно вийшла на свіже повітря. Поки вона не опинилася на вулиці, вона і не розуміла повністю, наскільки жарко було всередині. 

І від цієї раптової свіжості в неї раптово закрутилася голова, а ноги ледь не підігнулися. Все ж вона надто давно не танцювала. Вона очікувала, що туман в голові зникне за мить, розтане під подихом свіжого вітру і пахощами трав, але цього не сталося. 

Натомість все стало тільки менш ясним, і Магду накрило нове видіння. Та чи видіння навіть? Щось зовсім коротке – щось, що пролетіло перед нею, як стріла, і зникло ще до того, як Магда зуміла що-небудь роздивитися. 

Хтось стискав її плечі – гаряче, міцно і дуже близько – і потім запах лілій закружляв їй голову. 

Але на балконі не було лілій, як і в саду під ним – все, як обіцяв лорд. Ось тільки Магда все ще не могла позбутися відчуття, що її плечі щось стискає, і дихати стало важче – як це зазвичай і бувало після видінь. 

Вона зробила кілька поспішних кроків вперед, наче на краю балкона повітря мало б бути ще більш свіжим, що більш холодним і різким. Цього було недостатньо – і тоді вона вхопилася за бильця і перегнулася через край, намагаючись вдихнути на повні легені, знайти той так потрібний потік повітря серед ночі, яка раптом стала надто пустою і нерухомою. 

Магда тільки встигла зробити один вдих – один раз затягти повітря у ніздрі – коли почула позаду низький скрик. Потім звук кількох поспішних кроків, свист повітря. 

Хтось вхопив її за плече – вище лінії, де закінчувалася рукавичка – і потягнув на себе, відтягуючи від краю балкона. Вона навіть не встигла зреагувати, щось сказати, як шкіру обпалило. 

Це не було боляче, зовсім ні. Натомість доторк був бажаним, начебто Магда все життя жила тільки для того, до того, щоб її ось так зараз торкнулися. Це було прокляття. Прокляття, що зв’язувало їх і змушувало шукати один одного і прагнути спального товариства. 

Прокляття, якому Магда не збиралася піддаватися. 

Лорд де Кастро обернув її до себе, все ще стискаючи за плече.